Unknown - 2017

продає. Хворіє правда — ця її алергія. З Ромкою, тим, ну ти

— А якщо б там хтось збудував дім? — питає

знаєш, сином Лисицького щось у неї... То разом, то ні. І ху-

полковник чи то у мене, чи то у тиші в квартирі.

дожник якийсь... дивний.

Ми з тишею мовчимо. Але ж і так ясно: іржавий вини-

Менш ніж за місяць Маша знову передзвонила.

щувач — це не дім. Та й ніхто вже нікуди не полетить. На-

— Ви мене наче зурочили, — кинула в слухавку. — По-

віть якщо молодший Клейно раптом згадає про батькову

мру я тут з цими нутріями.

мрію, примчить, привезе чарівну коробку і керосин, і на-

Та Маша насправді не помирала. Просто Ромка Лисиць-

віть міліцейський супровід із мигалками. Полковник не

кий остаточно кинув її. Вона тоді теж — наважилася все ки-

полетить — він уже ледве ходить. Та і часи не ті. Це в 90-ті

нути. Їхала майже додому — поверталася в Україну. Але не

комусь здавалося, що свобода — це коли дозволено все, на-

до нас, до тітки Галини, в ту саму квартиру, де бив усіх своїх

віть подарувати винищувач батькові на ювілей. Та й те, що

жінок п’яний майор. Ромка одружувався — не з Машею.

сталося на аеродромі... Що як машина підведе або серце —

Художник повертався до Києва. А тітка Галина готова була

сказали ж тобі, Цілику, що воно старе. З чверть століття

прихистити Машу хоч назавжди — майбутня невістка не

тому сказали. Вже хіба душа полетить у небо, а душі короб-

претендує на кімнату в дев’ятиповерхівці біля аеропорту.

ка приводів ні до чого.

Де там, навіть у гості не їде. Тож Маша все собі вирішила —

— Немає сил, Доме, — визнає полковник. — І що, гад я,

вона відпочине, дивитиметься, наче колись, як сідають сріб-

що копати їм не дозволив? Може, то мені кара?

лясті авіалайнери... Донецькій квартирі Маша, видно, усе

Дзвінок лунає суботнього ранку — в цей час ще ми-

пробачила, а матері — не захотіла.

нулого серпня Цілик збирався би в гості до літака. Тепер

— Та що вона собі думає! — кричала Тамара аж з соняч-

лежить, ще не вставав навіть. І на дачі після авіашоу ми, ної Іспанії. — Я рятувала нас, як могла! Ольцю, забери цю

звісно, не були ні разу. Та що там, старий взагалі не виходив

засранку звідти! Мені би ще рік, і я б легалізувалася... Я би

на вулицю.

й Машку тоді забрала сюди, нехай би жила по-людськи.

До телефону підходить Маруся.

— Якщо Маша захоче, Томко, — поправляла Оля сестру.

— Так, доброго дня, Надіє Іванівно. Так, я впізнала,

— Ох, я би їй мізки вправила!

звісно. Я дуже рада вас чути. Ми вже давно...

— Може, у тому-то й річ...

Я підхожу ближче — послухати. Пані Надія ще ніколи

Втім, Мама Оля таки їде слухняно за Машею до Донець-

не дзвонила Марусі. Та, виявляється, й тепер телефонує не

ка і повертається скоро — сама.

їй. Маруся кличе діда до телефону й обережно допомагає

йому сісти на табурет.

— А звідки у вас мій номер? — питає полковник.

324

325

Він говорить тепер тихіше — так, наче більше вже не

війна ніколи сюди вже не повернулася. Щоправда, я чув,

перекрикує авіаційних моторів. Він і пахне тепер інакше —

один старий літак — не військовий, а звичайний АН-10,

кожна нотка м’якша й ніжніша. Та я все одно добре вмію

в якому за СРСР працював кінотеатр у спальному районі

його читати: старий хвилюється.

Львова — опинився врешті просто поміж городами в кінці

— Що ви... Скільки? Та ви жартуєте... — він замовкає,

вулиці Стрийської. Але замість того АН-а у сквері поста-

дивиться мені в очі, ніби хоче поради. — Вони точно стіль-

вили церкву, тож львів’янам немає на що жалітися. Решт-

ки заплатять? — питає нарешті. — Так, я розумію. Добре.

ки літака ніхто не ховав під брезентом, і навіть хлопчаки

Але це неможливо так зразу. Потрібен час. Так, дякую вам, з Лепкого їздили подивитись на них — від АН-а тоді вже

що ви не влізли туди, як злодії!.. Мені місяць потрібен.

майже нічого не залишилося, бо частинами здати літак на

Так... До дощів.

металобрухт ще так-сяк можна. Поміж городами лежав

І полковник уперше після хвороби рішуче перевдя-

тільки великий, схожий на китовий, скелет.

гається, поправляє перед дзеркалом комір, знімає з гачка

Тепер на металобрухт можна здати все. На пункти

авоську і шкандибає до виходу.

прийому, певно, цілі заводи зносять по кісточці. Тож варто

— Діду, ти що, йдеш кудись? — Маруся хапає старого

спробувати. Старий прокашлюється: