Unknown - 2017

проростають назовні тепер, крізь розриту, розбурхану ко-

— Що ти дивишся, дурнику? — старий підморгує з-під

пачами землю. В неї ще є трохи часу до холодів.

сивого пасма, що знову впало йому на очі. — Думаєш,

Полковник сідає поміж болгаркою й мною, і, я думаю,

що там у мене? Чи не збираюся я тебе розпиляти? — він

він розповість тепер щось важливе: про Корею чи Аф-

сміється, хай мені бультер’єр, це здається йому сміш-

рику — де там він воював разом з таким металевим пта-

ним! — Ні, не збираюся. Це в мене майже пила «Дружба».

хом. Та полковник говорить чомусь про дитинство. Встає,

328

329

витягується, мов на плацу, посеред городу, між ледь види-

пахне соромом — хоча в чому він винен? Але так, соромно

мих сірих парів землі.

буде перед качками. Добре, що зараз Маруся спить і не чує.

— У мене в дитинстві був пес. Його звали... Та яка різ-

Видно, хтось з тих, кого полковник так гаряче переко-

ниця, як звали пса, правда? Він був такий смішний, як ти...

нував, що літак є, таки повірив божевільному з пуделем. Та

Ми з тобою ще маємо завершити дуже важливу справу, —

ні до чого доброго це не призвело.

полковник нахиляється за болгаркою. — Ми ж маємо якось

— Але є варіант, — підморгує міліціонер. — Просто по-

позбутися цього... Нам такі гроші дадуть за землю, що од-

даруй його нам.

разу Марусю вилікуємо.

— Кого? — не розуміє старий.

Та старий ледве може піднести болгарку так високо,

— Винищувач свій! Покажи, де він. І все... Жалітися

щоб дістати до крил. Вона не важка — це він раптом ослаб.

ти ж все одно не зможеш.

Дарма крутиться диск, дзижчання дарма розриває вуха.

Полковник вдягається, і вони одразу ж їдуть на дачу —

— Не можу я, — каже полковник.

без мене, звісно.

Ми йдемо назад уже в темряві. Маруся та Мама Оля,

Старого довго нема. Надто довго. Міліціонери прибили

мабуть, хвилюються.

його на городі — як свідка або заради сміху. Закопали, на

— Дякую, що позичили, — полковник повертає пилу —

ділянці, й навіть не знають, що рано чи пізно там працю-

кому би ви думали — діду Євгену.

ватиме археолог Надія Іванівна, і американці із Сан-Фран-

Сусід мовчки киває, бере пилу й зачиняє двері.

циско точно знайдуть принаймні одне тіло.

Надії ніякої. Певно, полковнику доведеться збрехати

Та старий повертається. Сидить у кріслі похмурий. Оля

щось і знову відмовити американцям із Сан-Франциско. Не

переживає, приносить таблетки, змушує батька лягти. Та

показувати ж їм винищувач на городі?

я чую радість. У темряві мій полковник сміється.

Кілька днів старий знову нікуди не ходить і не встає

— Доміку, вони забирають його! — шепоче. — Як є, ці-

з ліжка.

лим. Сьогодні вночі. Ось зараз! Сказали не потикатись

Але це не кінець історії — лунає дзвінок у двері:

туди. Вже завтра його не буде. Не буде... Вони продають

— Міліція! Відчиняй давай, діду!

його у якийсь приватний музей.

Старий благає міліціонерів говорити тихіше. Нехай

Що ж, більше ніяких страшних таємниць — принаймні

онука не чує...

не на городі.

— А коли ми тебе посадимо — це теж буде секрет?

Усе йде чудово. Американці платять полковнику, як до-

Старий блідне, осідає повільно в великому кріслі своєї

мовлялися. Вочевидь, достатньо, аби Маруся могла негайно

жінки. Пахне раптом ними всіма — тим, від кого його тепер

рушати в Берлін.

можуть забрати — Марусею, Олею і Тамарою, яка все ж при-

А ніяких кісток немає під дачею Цілика — я це знаю

їде колись, і Машею, яку він ще сподівався побачити. А кров

і знав завжди. Жодної кісточки Homo Sapiens. Господи, та

330

331

я ж таке за півкілометра чую. Ось якби на сусіднім городі,

— І як то, у всіх є кістки, а в нього нема? Шо то таке?

там, де алкоголік, який доносив на нас, ось тоді би... І він

Може, він їх викопав — і його собака страшний усе згриз...

би віддав археологам ту ділянку просто за кілька пляшок

Страшне! То ж стріляли людей ні за що.

горілки. Але хто запитує пуделя?

— Так такі ж і стріляли, як цей...

Втім, під іншими дачами таки виявлять поховання —

Старий прибирав на своїй землі. А люди говорили і го-

тільки, на жаль, не батька того львів’янина з Сан-Фран-

ворили. І троянди на хустках хиталися в такт словам.

циско — рештки жінок і дітей.

Я й сам не вірю. Як так? Город Цілика оминули всі вій-

Коли ми приходимо на город, літака вже, звісно,