Unknown - 2017

доторкнися й відчуєш — кожен колючий шпиль, хрест і те-

І ми вчотирьох рушили підкоряти вершину Львова.

левізійну антену. Запах дешевого вина і випадкові повідом-

Мама Оля, власниця антикварної лавки, Маруся, студентка

лення вітру, як сторінки розірваної книжки летять в лице.

заочного відділення німецької філології, ледь живий пол-

Якщо Маруся справді бачить тепер, чому ж не спитає

ковник і я.

про все те, чого раніше їй не розповідали? Про цілі спору-

Дорога вгору важко дається старому... Ми відпочиває-

ди, раніше невидимі — крила радянського автовокзалу на

мо біля кам’яного лева. Лев такий жалюгідний, пошкодже-

Стрийській, багатооку брилу податкової, стрілу видавниц-

ний часом, дощами, кригою, балончиками з фарбою. Цей

тва «Вільна Україна», цілі райони міста, звичайні спальні

лев схожий на лева не більше, ніж я на королівського пса.

райони, де живе більшість львів’ян, — Сихів, Боднарівку чи

Різко пахне серцевими ліками й Олиним переживанням за

Левандівку, де був колись перший у місті аеродром... Чому

батька.

вона не спитає про звичайні дев’ятиповерхівки на місці

— Цю статую колись до ювілею унії сюди винесли, —

гетто, про хрущівки у зелені, про залізницю... Марусю, ти

каже Оля. — Але не донесли, здається, куди хотіли. Теж

дивишся? Ти бачиш?

втомились, як ми. Тату, краще тобі? Може, повернемо

Темніє. Пахне вином і сміхом. Місто світиться, як усі

все-таки? Або ти на нас тут почекай.

зірки неба. Як різдвяна ялинка.

Та полковник хитає головою, всміхається:

— Оце ж я вже, мабуть, вище в небо ніколи й не підій-

муся.

Коли ми добираємося до вершини, вже сутеніє. Очі Ма-

русі фіксуються на далекій точці.

— Де наш дім?

— Он там, — показує полковник.

— Там? — Маруся витягує руку і мружиться, мружить-

ся, мружиться... Бачить?

У певному сенсі ми обоє бачимо Львів уперше.

338

й без мене. Маруся виросла, більше не намагається відчи-

нити скриню і навіть щось бачить. Полковник нікуди вже

не летить. Маша, ймовірно, ніколи вже не повернеться,

Розділ 13

вона у Донецьку з жінкою, яка поділяє її любов до хлопчи-

ка з тонкими плечима. І Тамара збирає десь свої цитрусові, й навіть, можливо, наважиться вийти заміж за якогось Хуа-

на — так вона каже, хоч я боюся, й Хуан — вигадка. Але ви-

гадки — це, виявляється, не завжди погано, принаймні це

прибутково для невеличкої антикварної лавки. Я тут уже

Мисливець

не потрібний так, як раніше. Я пес, у мене є Господар. Мій

обов’язок — використати шанс.

Мисливець з’являється в парку посеред білого

Дві хвилини спливли. Я беру слід Мисливця.

дня. Крокує, не звертаючи уваги на матерів з візочками,

— Дом! Доміку! — кличе старий. — Куди ти?

стареньких на лавочках і собачників на прогулянці. Йому, Я ховаюся за пам’ятником поету Франкові. Ярослав Те-

мабуть, і досі до всіх байдуже.

одорович якось казав, Совєти встановили його тут задля

Так, вулицею Листопадового Чину крокує той, хто жодного

балансу — аби місто не перекинулося й не впало в свої під-

разу не схибив, — друг мого Господаря. Правильних рис Мис-

земелля під вагою великого Леніна.

ливця не змінили, здається, ні час, ні неспалима його сигарета —

— Доме! Доміку!

ніколи не встигаєш побачити, коли він закурює нову, він ніби

Автомобілі кричать на мене, люди — всміхаються.

курить одну й ту саму сигарету вічно, завжди. Можливо, саме

— Дивися, пес. Загубився, мабуть. В ошийнику.

для того, аби не надто відволікатися від вдихання та видихання

— Але хворий якийсь...

диму, він і стріляє лише один раз: один постріл — один птах.

Господар, коли побачить мене, певно, розчарується

Мисливець крокує повільно від Собору Святого Юра,

в мені ще раз. Хоча він теж мав постарішати — стільки

хоча навряд чи він був у Соборі, — не думаю, що Мисли-

років. Можливо, навіть на полювання він більше не ходить.

вець вірить у християнського Бога. Цей Бог любить тих, хто

І можливо, він більше не б’є своїх псів.

спершу обов’язково схибить.

Біля пам’ятника поету Шевченку — дехто бреше, що

На Мисливці шкіряна куртка, яка ще пахне телятами,

Леніна переплавили саме на нього — я наздоганяю Мис-

нові кросівки. Він рухається повільно, тож я маю трохи

ливця.

часу подумати — хвилини зо дві.

— Що ти хочеш від мене, псино? — питає він і не сповіль-

Щось клацає в мені — у серці чи голові. Я повинен спро-