Unknown - 2017

— Нема твого Борьки, псино. Розбився. Ще в 92-му.

в номері на останньому поверсі в готелі з назвою «Україна».

Навіть... смішно. Ну нічого, невдахо, будеш жити зі мною.

Але ні, він кричить щось у слухавку про Бориса. На-

Мені подобається, як ти мене слухаєш.

решті. Певно, Господар ось-ось мене забере.

Була ніч. Мисливець мовчки курив у вікно і дивився

І раптом я розумію: більше за все на світі я хочу...

телевізор з вимкненим звуком — там, у телевізорі, були

Я хочу опинитись у Львові. Я хочу бути в будинку на

всі ті самі люди, що і внизу, на площі, тільки іноді опе-

вулиці Лепкого. Щоб радіо тихо-тихо казало ш-ш-ш , ратор вихоплював їхні обличчя. Мисливець усе вглядався

і запах подушки під сивою головою. І наші прогулянки:

в них і курив, а люди все співали. І врешті Вадим теж почав

346

347

тихо, ледь чутно підспівувати. Ніхто, крім мене, не чув

Воля

того співу і, якби я розповів, мабуть, не повірив би. Тіль-

ки гвинтівка мовчки лежала між нами. Він не мисливець,

На площу падає сніг. Цього разу, здається, улам-

ні, — інше слово.

ки замерзлого Дунаю. Сніг слабкий, та перш ніж розтанути, Півночі ввижається мені під готельною стелею кришта-

накриває собою Київ, як друга. І минуле ховається, немає

лева чехословацька люстра, привезена Господарем з не-

його — можна писати історію наново. Звісно, це тільки

існуючої держави. Господаря теж, як тої держави, як ще ба-

ілюзія. Все за зиму загостриться і залишиться. Під сніжним

гатьох держав, — більше нема. Він помер. Давно, ще в дев’я-

теплом теперішнє тільки краще в’їдатиметься в асфальт.

ностих. Нарешті дійшло. І я відчуваю полегшення. Що я за

І навіть якщо вирвати й наново скласти бруківку — історії

пес? Неправильний.

переплутаються, але не щезнуть.

Вранці я прокидаюся першим. Тиша. Тільки мете

У Києві сніг і люди — злітаються саме сюди, на пло-

внизу — двірники чи вітер. Телевізор і далі працює без-

щу, над якою чекає в готелі Вадим. Кутаються в яскраві

звучно. Новини-новини-новини. Цікаво, чи дивляться

шарфи й старомодні хустки, теж мовчки курять біля на-

там, у Львові? Напевно ж, дивляться. Чи слухають радіо-

метів, і зовсім не схоже, що сьогодні, як вчора, вони співа-

мушлю. Ш-ш-ш. Разом нас багато. Ш-ш-ш. Ні брехні!

тимуть — долітатиме аж до вікон на останньому поверсі

Ш-ш-ш. Ні слава, ні воля. Ш-ш-ш...

«України». Сніг втоптують у бруківку, й перш ніж розтану-

Люди махають у камеру. І мені здається на мить... Я на-

ти, він вже не пахне нічим, крім Києва, підошвами тутеш-

ближаюся до екрана. Ми, собаки, майже не розрізняємо ва-

ніх людей, їх страхами і сподіваннями, їх шкірою, волос-

ших рис. Але ця дівчина, хіба це не?.. Ця недоречна усмішка, сям, сечею і кров’ю. Ними і тільки ними. Я завмираю, аби

і очі — ще досі дивні. Дівчина мружиться, ніби хоче поба-

спробувати відшукати своїх — як там, на аеродромі. Мені

чити крізь екран мене — загубленого свого собаку. Вона ж, не потрібно запитувати: чи не бачили ви Марусю? Я знайду

мабуть, сумує за мною, шукає мене, як колись ключ. Я стри-

її. Тут багато людей, але мені пощастить. Я так довго жив

баю на двері, я мушу їх відчинити, я мушу піти — і сонний

з Ціликами, що теж, певно, вже став щасливчиком.

Вадим мене випускає.

Ось я вже зустрічаю знайомців, ну як зустрічаю — чи-

— Ну йди, псино, йди. Скажу охороні, щоб тебе приве-

таю їхні сліди. Десь тут учора бродив Ярослав Теодоро-

ли назад. Не гуляй довго. Там чорт зна що твориться.

вич — цікаво, а хто ж вигулює Лумпа?

Він ще, здається, бурчить про те, як люди забруднили

Десь тут і власниця кіоску, якого, до речі, уже немає.

площу внизу, і все місто, і всю країну. Та я вже його не слу-

Десь тут і Марік — наш непостійний друг, який обіцяв

хатиму.

відчинити скриню. Я радий, що Марік в порядку, і слід його

перетнувся з іншим знайомим слідом — на одній глибині.

Виходить, вони зустрілися знову — Маруся й Марік.

348

349

Ось-ось я знайду малу, я уже йду її слідом. Як тільки

Безхатченко

її відпустили сюди саму? Чи Маруся вже вміє тікати й без

мене? Та вона не сама. Поруч тримаються інші сліди — Сте-

Коли ти безхатченко, починаєш по-іншому ба-

пана. Знову, вочевидь, помирились. Але геть зайві думки —

чити світ. Помічаєш, що каналізаційні люки взимку теплі

треба тримати слід.

і гріють твій хворий живіт. Знаєш, що вода у калюжах різна