Unknown - 2017

вцілілі , ніколи не викидали. І ще, не знаю для чого, — всі

мене, хоча сам вже давно помер — убив, просто покликав-

заварні тістечка у глазурі, всі рогалики і пампушки, всі мар-

ши за собою. Саме так, виявляється, мертві вбивають.

ципани й халва, і навіть ванільне морозиво — все найпре-

Наступне, що я пам’ятаю — стара киянка вперто вливає

красніше з вітрин всіх кав’ярень, всіх крамниць і пасажів, мені у пащу щось тепле — хай мені бультер’єр, кашу. Я ков-

всі майбутні снікерси й кока-кола... «Мамо! Будемо жити!»

таю. Боляче, але добре.

Я прокидаюся — мені так здається. Але я знову у тому ж

Стара пахне цією кашею. Взагалі все довкола так пахне.

лісі. Зерно обертається в роті на сніг. Сніг тане. Літак відда-

Більше нічим. Жінка — в чорному, наче таки хтось помер

ляється. Пілот мене не помітив. Пілот не знає мене.

чи скоро помре, тільки навколо горла — помаранчевий

Треба зібрати жолуді. Мати спече з них щось, схоже на

шарф. Не зі штабу партії — жінка сама зв’язала, як наша Ба.

хліб. І ми все-таки будемо жити. Тільки треба спішити. Че-

Стрільба затихла, і повертаються звуки. Люди співають.

кають вдома. Йду із останніх сил. Дерева, дерева, сніг, на

Люди, виявляється, весь час співають.

снігу — сліди лап. І раптом я бачу його — дім. Тільки цьо-

І мені раптом здається, що все ще закінчиться добре.

го ж не може бути... Це не хата з мого дитинства. Це будинок

І скоро я вже знову зможу шукати, і я знайду. Люди пахнуть

у Львові на вулиці Лепкого. Будинок, висмикнутий із міста, вином, мандаринами, хлібом та ковбасою. Світяться вітри-

перенесений незбагненною силою просто сюди, в ліс біля

ни кав’ярень. Люди співають.

Крайновки. І я знаю, що там всі мої — вдома, чекають на

мене. Я пришвидшую крок, майже біжу, я не впаду, ні. Ось

352

353

Попередження

— Може, тікаємо? — пропонує Маруся.

— З глузду з’їхала, — шепоче Степан.

Наступного дня хтось ловить мене за ошийник:

І ми не тікаємо. Гості готелю розглядають двох підліт-

— Це ж, певно, той пудель, якого шукає Марічка!

ків і кудлатого пса — ми не подобаємося їм. Втім, вони нам

Марічка? Яка ще Марічка? Ще третьої Марії мені якраз

також. Маруся має рацію, треба тікати. Бігти, як завжди.

і не вистачало для повного собачого щастя. Та, виявляєть-

Тільки далеко зі мною тепер не втечеш. Рятуйтесь без мене, ся, так хлопець називає мою Марусю. І ось вона вже обіймає

я сам винен у всьому.

мене, майже душить, а я все не можу повірити. Чую погано —

— Ви, дівчино, підіймайтесь нагору. З собакою, — ко-

як у радіомушлі. Доміку . Ш-ш-ш... Маруся мружить свої дивні

мандує охоронець.

очі з чарівними кришталиками, всміхається недоречно і пахне

І в мене всередині все холодіє — так, наче я до того ще

Львовом. Зараз підемо, Доміку. Ш-ш-ш. До добрих людей.

не остаточно замерз.

— Та годі розмовляти з собакою, — каже Степан. І це, на

— Що ви вигадуєте? Це мій пудель, — знову повторює

жаль, я чую вже добре.

моя мала, вже якось невпевнено. Ніби вона вже й сама сум-

Ідемо. Пробираємося крізь чоботи, сніжинки і прапори.

нівається, чи я насправді її.

Тільки ж, хай мені бультер’єр, — ми йдемо повз той самий

— Дівчино, не хочете — пес піде сам. Там його господар

готель. І запах Мисливця мені, ясно, тільки ввижається, але

чекає.

страх труїть ослабле тіло гірше хвороби. Лапи не слухаються,

— Господар — це я. І взагалі, я покличу міліцію!

та треба йти. Вдома чекають на мене. Все тепер буде добре.

— Та не бійтеся ви. Вважайте, що я міліція, — посмі-

— Ану стій! — це кричить охоронець. Той, що пропо-

хається чоловік. — Поїхали, дівчино!

нував мене застрелити, як бомжа. Але я вже не бомж —

І він підштовхує Марусю до ліфту. Степан залишається

я ж з Марусею. І ми і далі собі йдемо. Йдемо, бо це ж не

стояти на червоній доріжці у вестибюлі.

нам кричить охоронець, правда? Тільки чомусь саме нас

Ми заходимо в номер. Тут все так само — тільки руш-

він наздоганяє.

ниці немає. Принаймні на видноті. Десь Вадим заховав її

— Дівчино, куди ви ведете чужого собаку?

разом зі своїми жартами.

Я ховаюся за Марусиною спиною. Який же я їй чужий?

— Я думав... А ви ж Маша?

Але ж докази, документи, свідчення... Де вони? Їх нема.

— Я Марія.

І Маруся тепер — викрадачка пса. Принаймні підозрювана.

— А в чому різниця?

Я навіть не міг подумати, що Мисливець аж так... На буль-