Unknown - 2017

пер, певно, нудить. А тітка Галина була рада гості — доки

тепер вибачається за фатальну тітку: lo siento, señor.

не взнала про ту нудоту.

— Мені не до того, — бурчить Тамара. — Я майже ба-

Жінки говорили довго — сперечались, наче присяжні:

буся.

жити ембріону в матці Марії Цілик — або не жити. Тітка

Час, видно, біжить по-різному в Іспанії й Україні.

Галина обстоювала найвищу міру. Аргументувала ясно:

Я і забув, як Тамарі подобається бути старшою — най-

раптом взнає дружина сина, а надто її батько.

старшою. Ймовірно, онучка навіть зватиме її Ба, а тоді

— А хто у нас татко? — питала Тамара.

й усі почнуть так називати. Я не сумніваюсь чомусь, що

— Татко у нас у відповідних структурах в Москві, — від-

буде саме онучка — руденька дівчинка. І все не можу

повідала Галина.

повірити: Маша ось-ось приїде. Та шкода, яку я заподіяв

360

361

одного вересневого ранку аж 1994-го, тепер, у 2005-му, хрустких євро. Раніше Марік збирав данину лише в одній ва-

виправиться нарешті, — все і всі повернуться на свої міс-

люті. Але він стверджує, що закинув бандитські справи — від

ця. Майже всі.

них і тікав спершу, потім уже увійшов у смак. Закинув? Та ж

Треба тільки добре підготуватися. В Маші алергія на

он, дзвенить зв’язкою відмичок в руці. Він упевнений в успі-

пил — тож, приміром, доведеться позбутися килимів. Те,

ху, хоча й запевняє Марусю: нічого таким способом не від-

що Велика Ба та полковник збирали по всьому соціалістич-

чиняв уже років п’ять. Каже, заробляє чесно, через мережу.

ному світу, знімають зі стін, витягають з-під ліжок... І не-

Я не вірю — де ви бачили, щоб можна було так заробляти? Ще

щасні нутрії, яких ніхто не носив ніколи, тепер обов’язково

й їхати, вічно тікати, немов кочівник якийсь — з власної волі.

мають загинути — вдруге. Квартира стає світлішою. Ось

— Відчиняємо? — повторює запитання Марік.

тепер їй і личила б пісня про вітер змін.

Дзеленчить відмичками, наче янгол дзвіночком.

— А книжки, може, до Генріха? — вголос міркує Оля. —

— Я ось думаю, треба замінити вікна на пластикові, —

Він буде не проти. А як візьму кредит на квартиру, то й за-

невпопад відповідає Маруся. — А то он дірка, дивись.

беремо собі, а, Марусь?

Я пам’ятаю цю тріщину ще з... Ну, з тих часів.

— Маша ж теж любить книжки, — відповідає дівчина.

«Тими часами» Маруся зве своє життя до операції

— Мало, що вона любить. Алергія буває й на те, що лю-

у Берліні.

биш. Скажу тобі, в неї й на шерсть алергія теж, — Оля ки-

Марік підходить, роздивляється раму:

ває на мене.

— Покажи, що тут. О, та це справжнісінькій слід від... —

— Ну його ж ми не викинемо... — каже Маруся.

хлопець осікається, визирає в вікно.

Вона хоче сказати щось ще — або мені так здається. Та

Місто дивиться на цих двох, як колись на Олю та Ан-

однаково, дзвенить телефон. Це Марусю — це Марік.

тиквара-Костю. Втім, ніхто точно не знає, чи воно бачить

щось. Маруся притискається щокою до Марікового плеча.

— Від чого слід?

Євроремонт

— Не знаю, Марусю. Як хочете, то й міняйте на пласти-

кові. Буде твоєму племінникові тепліше. То як? Відчиняємо

— То як? Відчиняємо скриню? — питає гість.

скриню?

Так, у нас гість зі столиці. Вірніше, ні, не зі столиці, хоча

Маруся мовчить.

саме з Києва Марік тепер приїхав. Та він був і буде завжди

— Не розумію, я що, дарма зберігав ці відмички?

львів’янином, а пахне тепер — всією Землею. Якимись не-

Сподівався, ще тобі знадоблюся з ними.

названими гострими запахами з азійських базарів, соле-

Та хто ж повірить в таке.

ною морською водою, банкнотами маленьких країн, паль-

— О так, звісно! — сміється Маруся. — Він сподівав-

цями всіх їхніх мешканців, запахом фарби з ще новеньких

ся! Ти просто втік, Маріку. Ти навіть Генріха не навідував, 362

363

ти схибнувся на подорожах... Ну добре-добре, не сердься.

нарешті складне завдання з алгебри. — Маріку, подивись

Я теж мрію побачити світ, і я поїду з тобою, все в силі, —

без мене! Якщо там щось хороше, ти мені скажеш.

мені здається, вона говорить це тільки для того, щоб до-

Марік знизує плечима. Незрозуміло, погоджується чи

годити хлопцеві. Й справді поїде з тієї ж причини. — Але, ні. Та Маруся вже відвертається і на додачу затуляє очі до-

послухай, скриня... — Маруся зітхає. — Треба, звісно, її від-

лонями.

чинити. Ну бо раптом там щось важке, а вам і так її винести