Unknown - 2017

На щастя, Вадим більше не філософствує про полюван-

тер’єра я взагалі здався йому?

ня на журавлів, пуделів чи, не дай Боже, Марусь. І скоро

Нас змушують чекати у вестибюлі. Теж — якогось нака-

люди все з’ясовують:

зу, якихось «дальнейших распоряжений».

— То ви, виходить, сестра Борисової доньки?

354

355

З Мисливцем відбувається дивне. Він озирається — то

Маруся хмурить лоба, не розуміє:

на вікно, то на малу. Маруся подобається йому — це ясно.

— Чому ж ми тоді тікаємо?

Можливо, є якась схожість між нею та жінкою, що п’є зараз

Та хлопець, здається, вже знає відповіді на всі запи-

у незачиненій квартирі Вадима. Маруся має щасливу здат-

тання.

ність — здаватися всім сестрою.

— Бо в тебе пес хворий. Хіба ти не пуделя тут хотіла

— А ви, Маріє, тут, на цьому... на цій?.. — Мисливець

знайти?

киває в бік вікон із краєвидом на Помаранчеву революцію.

То, виходить, Маруся знала, що я у Києві? І можливо,

Дурне запитання. — Подивіться, ось нахиліться сюди. В со-

весь Львів зараз обклеєний моїми фото, й всі шукають

баки щось з оком. Ну, ось тут! Дивіться!

мене, всі сусіди й навіть такса на прізвисько Лумп. І хтось

Коли ж Маруся нахиляється, Мисливець шепоче їй —

допитав провідницю, яка не любить собак, і дідків у парку, я б не почув, та ж він шипить біля самого мого вуха:

що ріжуться в доміно, і волоцюг на вокзалі. Може, навіть

— Забирайтеся у свій Львів. Негайно. Скоро стріляти-

міліція допомагає в пошуках. Може, навіть частина людей

муть вас, як зайчиків. Піф-паф. Зрозуміла? Я тебе пам’ята-

на площі у Києві насправді шукає пуделя, рятує його, як

тиму. Скажеш комусь — окремо пристрелю.

заблудлу вівцю? Ні, звісно, це марення. В мене все ще га-

Так закінчується зустріч з Мисливцем.

рячка.

— Ну що там? У порядку, Мері? — питає Степан.

— І дід твій хвилюється, — продовжує хлопець. —

— Дурниці якісь... Слухай...

Ти ж казала, у нього серце.

І щойно ми відходимо кількадесят метрів від «Украї-

— Та він не знає. Ось Домік... Він справді, здається, хво-

ни», Маруся переказує хлопцеві все, за переказування чого

рий. Але ж...

її обіцяли пристрелити.

Вони припиняють сперечатися, лише коли заходять до

— Ти серйозно? — зупиняється помічник антикварки. — Так

помешкання.

він сказав? А ти була на останньому поверсі, там вихід на дах... По-

— Так ось він який, пудель, яким Мері дістала весь

слухай, це ж... Це ж, певно, не жарт. Чорт! Треба вшиватися звід-

майдан!

си! — Степан так тягне Марусю, що мої лапи зісковзують на льоду.

Того ж вечора ми їдемо додому, до Львова. Зрештою,

— Зачекай, Степ... Але ж тоді треба попередити інших.

і без наших попереджень ходять чутки: влада стягує до

Якщо ми в це віримо.

міста війська.

Степан лише фиркає й тягне нас далі й далі від площі та

А снайпери, що цілять у натовп, — такого просто не

«України»:

може бути. В цьому немає жодного сенсу. І дарма Маруся

— Тобі не повірить ніхто. З нас тільки сміятимуть-

додзвонюється до Маріка, з яким встигла тут обмінятися

ся. Ми виглядатимемо панікерами і боягузами. Їй-бо, ну

номерами:

це ж смішно, снайпери!

— Маріку, можуть стріляти, я хвилююсь за тебе...

356

357

Я знаю, Марік не слухає, каже, що й сам уміє стріляти.

Я колись знав: у цьому парку точились бої на початку

Стріляти, відкривати всі замки... Ще каже, все буде добре.

століття — це тоді українці програли місто полякам? Я ко-

І він має рацію.

лись знав, цим шляхом козаки дерлися вгору, а городяни

Не стається нічого. На майдані не стається нічого ли-

ховалися у Соборі, я знав колись... Я ж так хотів не знати.

хого.

І зараз — тиша. Як тоді, коли тільки ш-ш-ш у радіомушлі.

Коли ми виходимо на львівському пероні, я вже думаю,

Місто ніби нове. Імітація, Диснейленд.

що рушниця на ліжку мені примарилася.

Але тиша недовга — наступного дня нюх повертаєть-

ся. І я наче вперше пірнаю в квартиру на вулиці Лепкого.

Як тоді, на початку цієї історії. Велика Ба — ніби щойно

Повернення

тут шила... Маша — її обриси ввижаються при вікні. Ось

вона схилилася — малює далекий замок. Тамара — стоїть,

Моя київська застуда не минає без наслідків. Ще

напівзігнувшись, за скляними дверима кухні, куховарить

в потязі, я розумію з жахом, що знову майже не відчуваю

чи, може, знову взялась за старе. Ось-ось кроки старого її

запахів. І цілий день я притискаюся до Марусі, наче тепер