Unknown - 2017

Марік стає перед скринею на одне коліно. Клапан підій-

буде непросто. Та й не продавати ж її з невідомим вмістом.

мається гучно — клацає, наче зубами пес. Відмички дзве-

— Так. І?

нять.

— Просто я, можливо... Я так довго хотіла її відчини-

Замок, видно, геть нескладний:

ти, — Маруся усміхається недоречно. — Я була дитиною,

— Готово! — каже Марік за мить і озирається. Знаю, він,

розумієш? А тепер я бачу її. І ця скриня — така насправді

мабуть, чекає, що Маруся от-от не витримає і озирнеться.

проста. Звичайнісінька. Що як там і всередині...

Це ж Маруся, їй все цікаво...

— Що?

— Ну? Що там? Чого мовчиш? — каже вона.

— Ну що як там... нічого. Якийсь мотлох. І жодного сен-

І Марік починає порпатися у скрині сам...

су... Просто жодного сенсу. Ти розумієш? І все знову змі-

Я, звісно, вже знаю. Я одразу все знаю, щойно підій-

ниться. Як місто, як все.

мається віко. Ця скриня чарівна в певному сенсі — вміє

— А місто так сильно змінилося?

сховати всі запахи та сліди. Але чари розвіялися. Усе.

— Звісно. Замість замку якась телевежа радянська... Бу-

— Я дивлюся... — каже Марік. — Тут... Як ти й казала.

динки такі сірі, особливо, коли дощить.

Нічого цікавого... Ти точно не хочеш глянути?

— Ти так говориш, ніби ти не рада...

— Ні, не хочу. Я хочу й далі уявляти, що там, знаєш,

— О, Боже, ні! Маріку, як ти можеш так думати? Звісно,

бальні сукні моєї бабусі, — Маруся вдає, що сміється. —

я рада, що бачу.

Такі білі, мереживні, як весільні... Там же такого немає?

Марік не розуміє й чомусь ображається. Наче за скри-

— Ні. Немає, — підтверджує хлопець. — Я складу все

ню, якій, звісно, не випало мати своїх почуттів, — навіть

в пакети і винесу... Ти не проти, якщо я зайду на секунду до

щодо дівчинки, яка так довго жила на ній, як на острові, твого діда? Генріх буде хвилин за двадцять. А ми можемо

й так завзято намагалась знайти скарби. А може, Марік зга-

поки випити чаю.

дує з теплотою, як вперше побачив Марусю в крамничці,

Маруся зовсім не проти — тільки полковник спить. Так

перед сердитим Генріхом.

діють його нові ліки, дідусь став зовсім спокійним. Тільки все

— Я просто чомусь думав, для тебе важливо побачити...

забуває — навіть те, що він завжди боронив стару скриню.

— Послухай, а що як ти сам подивишся? — Маруся

А Марік вже тягне до коридору мішок з її вмістом. Суха

цілує Маріка в щоку, радіє, як колись, коли вирішувала

хлібна кірка гулко падає на паркет.

364

365

— Що це? — питає Маруся, але й тепер не дивиться.

Усі обіймаються. Мені трохи ніяково. Стара провина,

— Нічого, Марусю. Може... діамантовий ґудзик із сукні

від якої я сподівався звільнитися, чомусь навалюється на

твоєї бабусі.

мене наново — mea culpa, яку я, ймовірно, забув. А може, Маруся знову сміється.

просто я раптом почуваюся зайвим серед людей.

За двадцять хвилин троє чоловіків підіймають скриню

І чужинка — хоча ні, вона не чужинка ніде, а надто

й виносять її надвір. Тільки на паркеті лишається слід —

у цьому місті — виходить раптом на першу платформу.

нічим його, мабуть, уже не зітреш. Полковник мав рацію.

Та сама циганка. Як це вона сказала тоді? «Щоб тебе твій

господар вбив»? Але це ж дурниці. Господар давно помер.

І так, я, можливо, накоїв помилок задля повернення —

Разом

відпустив Машу, втік за Мисливцем... Але ж тепер усе ви-

правилося. Навіть час у квартирі Ціликів виправився, йде

Вікна Цілики таки замінили. Рипучий паркет

рівно, день за днем, рік за роком. Жінка помилилася, вона

накрили лінолеумом. Поклеїли нові шпалери.

не вміє нікого проклясти — просто звичайна жінка, яка бо-

І ось, той самий вокзал. Здається, навіть той самий пе-

ронить своїх дітей і шукає прихистку. Зовсім постаріла та

рон, де я загубив Машин слід. «На першу платформу при-

осіла тут, теж назвала це місто домом. І діти її, певно, вже

буває потяг Донецьк-Львів, нумерація вагонів починається

виросли. Я озираюся — циганки нема.

з хвоста...»

Ми йдемо нарешті до Марікової машини — не мерседес,

З потяга виходить красива жінка з довгим рудим во-

але це й на краще — жигулі, як у полковника, тільки яскраво-

лоссям, пахне хутром далеких тварин, і Невою, і Кальміу-

зелені. Треба їхати, дід чекає.

сом... Я не одразу жінку упізнаю, але знаю — це все ще вона, І вдома все те ж — обійми, сльози та погляди на вже

саме та, на кого ми так чекали. Друга половина двох різних