Unknown - 2017

помітний живіт.

Марій. Може, разом вони стануть цілими?

Маша пішла з одною валізою, й назад привезла одну.

Маша пахне інакше. І не тільки тому, що жила в омрія-

Одяг, книжки і... Раптом хтось відчиняє вікно — вітер з ву-

ному місті над Фінською затокою, не тому, що продавала

лиці Лепкого розкидає малюнки. Я вглядаюся і принюху-

шуби, відкривала магазини, спала з художниками, й поки

юся, я не можу повірити. На малюнках Маші — наш парк, ніхто не бачить, наводила чорним фломастером мости.

наш Собор, наш Замок.

Вона пахне інакше, бо це вже не тільки вона. Кров її захо-

Маруся вглядається теж:

пила, наче чужі війська, маленька істота. Маша так хотіла

— Маша! Ти ж так гарно малюєш, я ж ніколи...

сама.

— Не чіпай! — Маша зминає аркуші.

Це хлопчик. Я першим чую і знаю — це все-таки хлоп-

— Що ти робиш? — лякається молодша сестра.

чик.

— Немає чого дивитися.

366

367

Ми даємо Марії спокій і йдемо до крамниці — перевіри-

розібрав, але тут прийшли покупці. Я не знав, куди оте все

ти, як там новий помічник. Він, до речі, знайшовся, на

сховати. Ну, щоб було охайно. Та і поклав у скриню. А скриню

диво, легко — Оля тільки й встигла поклеїти оголошення.

потім... купив той поляк, — Вітусь, мабуть, зустрічає Мару-

Довготелесий хлопець із жовтим волоссям виказав неабия-

син докірливий погляд, бо лепече ще швидше: — Та там і не

кі знання з історії Львова. Звуть помічника трохи дивно —

було нічого такого! Тільки пожовклі газети, тільки папери

Вітусь. І цей Вітусь сьогодні вперше залишився на роботі

незрозумілі! Цього б ніхто не купив, клянуся! Щоправда, ще

сам. Якраз мали підвезти чергову коробку, і воно ніби мот-

гроші — банкноти тисячемаркові... Я все поставив усереди-

лох, але ж треба в ньому знайти скарби. Маруся хоче все

ну скрині разом з дерев’яним пуделком і... Ви мене вибачите?

сама перевірити — такою вона стає, ймовірно, наслідуючи

Маруся зітхає. Це насправді дрібниця — якісь газети

матір. Та щойно ми заходимо до крамниці, мала про все за-

й банкноти порівняно зі зникненням її скрині. Та є в Марусі

буває. Вона помічає одразу — немає скрині.

тепер дивне бажання — щоб усе було досконало. Перфек-

— Хтось… купив її?

ціонізм мучить її відтоді, як Маруся побачила себе в дзер-

Здається, внучка полковника уявляла, що скриня за-

калі — побачила, що вона жінка й має відповідати своєму, стрягне в крамниці навічно, як колись усі речі застрягали

на диво, красивому відображенню. Любов до досконалості,

в квартирі на Лепкого.

звісно, виправиться — треба тільки почати старішати. Та

— Так, один старий, — відповідає хлопець. — Польсь-

поки що Маруся просто бореться із собою:

кою говорив. І решту мені залишив.

— Нічого, Вітусю, не переймайтеся. Це й справді не

— А телефон? Адресу свою?

дуже важливо, — каже нарешті. — Тим більше, в нас сьо-

— Ні... Чого б це? — знизує плечима Вітусь.

годні радість така. Тільки ви постарайтеся бути уважні-

Він трохи смішний, як і його ім’я. Пахне ганчір’ям,

шим, добре?

книжками, пилом, наче сам не людина, а антикварна ляль-

— Обіцяю, пані Марусю!

ка. Маруся вже збирається йти, коли все-таки згадує, за

— Маріє, — виправляє жінка. Її лице освячує усмішка —

чим прийшла в магазин:

тепер нарешті доречна.

— Слухайте, а Генріх казав, мали принести новий товар.

Коли ми з Марусею (ну я вже довіку так її називати-

Приносили? Ви отримали? Посортували?

му — яка ще вона Марія мені?) йдемо додому, здається, всі

— Так, отримав, — киває хлопець і раптом скрикує: —

уже знають новину.

Ой! Вибачте, Маріє Юріївно! Я ж отримав оте все... і забув!

— Дєточка! — гукає Варгіна зі своєї лавочки в парку. —

— Що забули? Посортувати?

Це правда? Приїхала ваша сестра?

— Ні-ні, я забув той мотлох у скрині вашій! — Вітусь

— Марія? — не вірить Ярослав Теодорович. — Ота, що

опускає голову, й розводить надто довгими своїми рука-

я бачив, як вона йшла з валізкою на вокзал? То повернулась

ми. — Принесли коробку, я взявся її розбирати, і майже вже

таки? Стільки років! Уже й Лумп бідолашний помер...

368

369

— Приїхала? — зиркає дід Євген. — Слава Ісусу!

— Але ми там нікого не знаємо.

Та звідки вони всі знають, не розумію я. І я, виявляєть-

Сусіди знизують плечима. Ніхто достеменно не знає,

ся, ще багато чого не розумію у цьому місті. Хіба міг я по-