Unknown - 2017

— Але так гарно, — каже Маруся.

хочуть чути. Про євреїв, про партизанів, про кадебістів.

374

375

Пишаєшся навіть собою, — цідить полковник, і, певно, Оля

вище вікна Ярослава Теодоровича — це Сиріус, то... Ш-ш-ш.

уже шкодує, що запросила Генріха, тепер буде скандал. —

Сузір’я Великого Пса, тоді... І тиша. Я не чую. Що? Що тоді?

Ось і я собі вигадав, — продовжує Цілик, — братів і сестру.

Сузір’я Великого Пса, а далі? Незабаром я зрозумію, річ не

Але добра людина, директор училища, все пояснив мені,

в моїх вухах. Просто Маруся замовкла. Дивиться у вікно

дураку. І я всі помилки в біографії виправив. Прадіда ва-

і — плаче. Раніше, я знаю, вона плакала так у травні, під

шого, брата, сестру. Їх і не було ніколи! Це в інших, може, час трансляції вічного вогню чи наприкінці кіно про ге-

щось трапилося. В інших хатах хтось помер. А в нас, Ці-

роїв — таких, як обидва її прадіди — той, що приніс із Бер-

ликів, всі живі та здорові. Ми ж щасливчики, ви не знали

ліна ложку, окуляри та ордени, та той, що зник без вісти

хіба? — закінчує він і встає.

під Сталінградом, заробивши, здається, лише одну або дві

Я знаю, він би пішов, влігся б на свій диван спиною до

медалі. Може, вічний вогонь сьогодні розпався на ці свіч-

гостей, ввімкнув би мушлю. Полковник Цілик все ще та-

ки? Так військо по війні розпадається на людей. А може,

кий іноді впертий — попри слабке здоров’я та заспокійливі

очі сльозяться просто тому, що вогники надто близько. Хто

ліки.

їх тут запалив? Хіба той голод був тут, у Львові, на вулиці

Але Маша скручується від чергового приступу каш-

Лепкого? Я хочу спитати так, як полковник питав у людей

лю. Оля підхоплює немовля. Хлопчик плаче. Його, до речі, на Замарстинівському городі: « Звідки ж ви тут взялися? »

назвали Данилком. У Львові тепер майже всіх хлопчиків,

Дивна моя Маруся. Вона ж вирішила навіть не бачити,

здається, так називають. Йдеш повз дитячий майданчик:

що у скрині. А може, вона просто знала? Дізналась колись,

«Данилко!» з усіх боків. Так, наче кожна родина хоче за-

дорослішаючи, й мені не сказала нічого. Хтось дивиться на

твердити своє право наслідувати у цьому місті не когось, нас з будинку навпроти, й теж, як і ми, мабуть, з’єднує вог-

а саме засновника.

ники у сузір’я.

Світло вмикають. Усі метушаться довкола Маші. Мару-

А в сусідній кімнаті тим часом щось відбувається —

ся виводить мене за двері під сердитим Тамариним погля-

якась важлива розмова. Маруся йде й знов прибігає до

дом.

мене. Все плаче, і я вже не впевнений, чи річ у свічках. По-

— Вибач, Доміку, — каже.

тім приходить полковник, тягне мене за ошийник — до

І ось я вже сам, у темряві. Зі мною звичний запах квар-

себе. Грозить кулаком. Водить ним перед самими моїми

тири й свічки у вікнах напроти — вони ще горять. За якийсь

очима — я не боюся. А він щось говорить таке... Ш-ш-ш.

час прийде Маруся. Говоритиме — та я чомусь знову пога-

Поїдемо разом. Ш-ш-ш. У Крайновці... Ш-ш-ш. Не дозволю

но чую. Може, й мені нервуватися треба менше. А то буде, їм! Ш-ш-ш. Ба-ла-ган!

як із полковником, — перенапружиться і постаріє собаче

Здається, це й було останнє слово, яке я коли-небудь

серце. Тільки іноді, крізь перешкоди, проривається голос: чув — «балаган». Тобто бродячий цирк. Мої вуха відмови-

Ш-ш-ш. Свічки. Ш-ш-ш. Сузір’я. Ш-ш-ш. Якщо он та зірка

лись чути все, що Цілики говорили потім.

376

377

Кінець

Він бере повідець, і ми виходимо на прогулянку. Тільки

чомусь за нами йдуть Маруся та Мама Оля. Маша з Данил-

Я помічаю раптом, як поріділо волосся, якими

ком виглядають з вікна. Так, ніби ця прогулянка — наша

світлими стали очі — наче посивіли теж. Зовсім прозорі. По-

остання.

тріскані губи рухаються беззвучно. Й раптом я розумію, що

Та так і є.

насправді бачу тепер. Я бачу: в прозорих очах людини — пес.

Священик з Собору мав рацію, псів не пускають до раю.

Пес біжить назустріч, як у кіно. Він смішний, як я. І не-

Нам і не треба туди. Пси не зникають — перетворюються

важливо, як його звали. Ім’я неважливе для отаких, безрід-

на інших псів, на вовків, на лисиць, на диких собак динго

них — вони ж ладні змінити його за кістку.

чи взагалі — на Сузір’я Великого Пса. Тільки я хотів би пе-

Я знову в полковниковому дитинстві. Той пес — щеня,

ретворитись на птаха. Може, навіть на качку — обережну,