Unknown - 2017

та й Іван — щеня. Вони разом шукають маленькі вогкі гри-

та дуже вперту. Ось зараз я плетуся нагору, ледве пересува-

би, жолуді та гірку калину, обдирають кору з височенних

ючи лапи, а скоро — летітиму. Полковник ще заздритиме

сосон — ті сосни потім не чіпатимуть навіть німці, милува-

мені.

тимуться, задерши голови, наче люди, — Іванко і не впізнає

Розмова затягнулася вчора. Не вдався цей день народ-

фашистів. Та це буде потім, якщо він виживе. Ще тільки

ження. І Маша все кашляла, і ковтала ліки, і дихала крізь

початок. Щеня ще втече від голоду і людей. А коли Іванкові

інгалятор — утомленому після пологів тілу все здавалося

вже нічого не лишиться — тільки вмерти слідом за іншими

ще чужішим. Усі книжки, всі запилені статуетки в серванті.

дітьми, підрослий зубатий пес з гострими ребрами вийде

Навіть я. Просто алергія — поламаний механізм впізнаван-

з лісу. Безумна жінка, молода бабуся-Маруся, скаже худому

ня. Своє приймаєш за чуже й небезпечне. Так буває. Нічого

псові: «Ну ходи. Ти ж любиш Іванка?»

особистого — просто хвороба. Й цілком можливо, хтось

Полковник думає, він забув. Але ні, он цей пес, і бабу-

когось за столом нарешті переконав — хай пес засне. На-

ся-Маруся, і тіло сестри — в зовсім прозорих очах. Якби

завжди. Старий хворий пес на ім’я Домінік. Для вас запрос-

він забув, він би літав гордо та радісно. Може, краще би він

то — Дом.

забув. Пам’ять все одно ні від чого не береже.

Хоча також цілком можливо, що якраз навпаки: Цілики

Та й чого памятати про пса, нехай він навіть тебе вря-

вирішили мене залишити попри все. А те, що жінки тепер

тував. Це все одно — лише пес. Псів ніхто не сприймає сер-

вийшли з нами і Маша дивилась на нас з вікна — це тому

йозно. Та й історії є набагато страшніші — вигадані й тим

лише, що полковник давно не виходив на вулицю, не можна

більше справжні. Старий, ти занадто чутливий, як на пол-

йому самому — ніхто ж не вважає пса за супутника.

ковника авіації.

А можливо, — і це було би найгірше, — полковник

А я ще думав, він справді ненавидить псів, Бога й тро-

вирішив таки тікати зі мною. Без попередження, без ре-

хи — людей. А він ненавидить тільки одного сивого чоловіка.

чей навіть — навчився в онучок. Просто ще одне коло, тепер

378

379

останнє, удвох — до Крайновки. Дід Євген зрадіє, коли

Ви живі? Ви бачите? Дивіться, будь ласка. Дивіться на нас, дізнається: полковник дезертирував з міста. Тільки не ви-

на старого полковника імперії зла та кудлатого й вже глу-

тримає він подорожі.

хуватого пса з плямою на лівому вусі. Дивіться. Я так люб-

Так, Цілики точно щось вирішили. Хоч, імовірно, кожен

лю увагу. Правда ж, я схожий на баранця? Мене заховають

з них вирішив щось своє. Я ж не чув і не знаю. І я не хочу

колись в коробку. В таку, знаєте, як малював француз, теж

дізнатися.

військовий льотчик, для принца одного. А коли вже я буду

Тому в кінці цієї прогулянки я знову втечу. Старий кли-

в коробці, ви зможете мене уявити саме таким, як вам хо-

катиме, як і тоді: «Доме! Доміку!» — я не дозволю собі озир-

четься. Можливо, таким же гарним, яким мене бачила Ма-

нутися. Довго гулятиму містом. Так довго, як зможу. Сам

руся, — коли не бачила ще нічого. Іноді мені здається, вона

вигулюватиму себе. Мудра жінка казала правду. Ймовірно,

й досі не бачить. Недавно вона знову сказала мені, як в той

вона навіть знала те, що я зрозумів так пізно: навіть пси

перший ранок, що я — найкрасивіший.

не належать нікому. То хто ж вбиває мене? Мій господар.

Ми йдемо нагору. Підіймаємося вулицею Листопа-

А хто мій господар? Не знаю! Й це найкраще, що могло ста-

дового Чину, Міцкевича, Паркштрассе, вулицею святого

тися зі мною. Я — собі господар.

Георга, Цісарською, Святоюрською дорогою, безіменним

А після прогулянки містом я просто засну. Десь далеко,

насправді пагорбом — цим одним єдиним шляхом, який

приміром, на Замарстинові, там, де закінчуються всі цвин-

людям ніколи не набридне називати по-своєму. Так, ніби

тарі та городи. Загорнувшись, наче у ковдру, в глибокий сніг.

це називання перетворює гору на їхню власність. Моя не-

Сніг не пахне нічим, ховає усе, щоб пам’ять краще врос-

стрижена гривка й біле волосся полковника, мабуть, під-

тала в ґрунт. І нічого не буде чути, крім канонади у хворих

свічуються ранковим сонцем. Гарно виглядаємо? Як в кінці