Unknown - 2017

що ж там за люди поверхом вище. Чули лише, що дівчинку

думати, що Цілики запросять сусідів на сьогоднішнє свят-

звати Алісою.

кування, і що сусіди прийдуть?

У той вечір, здається, всім добре разом. Непогано при-

— А що? В «городку» завжди все разом відмічали, —

наймні, а цього вже іноді досить. Тільки ближче до ночі

сказала Тамара. — А тут живемо вже тридцять років, а все

Маша починає задихатися, мене виводять з кімнати, а гості

наче чужі. Ну й у Іспанії якось без цієї ворожості... Хай при-

встають з-за столу.

ходять!

І приходять. Усі приходять до квартири на третьому

поверсі. І знаєте що? Атмосфера не така вже й жахлива.

Pulkownik w krwi

Варгіна й дід Євген не б’ються. І навіть полковник просто

всміхається і мовчить — може, це діють ліки, та, імовірно, Цю історію я нарешті почув від Олі, а тому не

він просто не вміє дражнити цих двох водночас. Раптом всі

можу бути впевненим, що все було саме так. Хоча псам

замовкають і прислухаються.

люди зазвичай кажуть правду — нам однаково нічого не

— А непогано! — виголошує Ярослав Теодорович вреш-

продаси.

ті. — Непогано ж таки!

Усе сталося наприкінці літа — тільки Оля не може ска-

Усі сміються. Тільки Маша не розуміє причини весело-

зати якого року.

щів.

Була Польща й був сонячний день. Оля наголошує,

— Як? Ти не чуєш? Ти просто забула! Згадай, дівчинка,

дуже сонячний. Мабуть, один з тих, коли світло зависає

що живе поверхом вище! Послухай, як вона грає. Але ж не-

в повітрі, й здається, його можна впіймати, а то й заштовха-

погано! Нарешті! Не пройшло й... скільки?

ти з силою в трилітрову банку і — якщо встигнеш вчасно

— Мені здається, цей жах років п’ятнадцять тривав.

закрити кришкою — буде тобі сонячне світло на зиму. Про-

— Та де, років сто! Мінімум!

пустити це останнє серпневе сонце було неможливо, тож

Усі радіють, заглушаючи своїм сміхом «Оду до радості»,

усі діти були на вулиці.

що долинає згори. Тиха мелодія — я майже не чую її з мої-

Одні біля гойдалки грали в класики й щебетали польсь-

ми хворими вухами. Генріх відчиняє вікно — і місто приєд-

кою. Бо були вони польські діти.

нується до святкування повернення, і музика стає голосні-

Інші тулилися до під’їзду та перемовлялись російською.

шою. А Генріх, здається, наспівує.

Бо були це діти радянські. Молодші радянські стрибали че-

— Треба було і їх запросити, — сполохується Оля, пока-

рез резинку, трохи старші базікали тут же про свої дорослі

зуючи пальцем на стелю.

справи — літаки й космос, ракети й майбутню війну.

370

371

Ці дві групки дітей — радянська та польська — чомусь

Це було змагання. Поляки тоді намалювали трикутник,

ніколи не змішувалися. Хоча жили в одному дворі, вікна

вказали кут і довжину катета... Випробування за випро-

у вікна. Таке життя незвичне було для Олі — до того її ди-

буванням діти все пройшли. І сміялись. І було затишніше

тинство минало за вічним парканом військового «городка», і легше, бо інопланетяни виявились істотами розумними,

змінювалася лише географія. Але в польській Легниці вони

такими ж точно, як ти.

жили чомусь просто з людьми, у місті... І без загорожі було

Та треба ж, щоби так сталося: Олин батько в цей час вирі-

навіть ніяково. Бо якби все як годиться — вхід за перепустка-

шив нарубати дрова для пічки. Польське радіо пророкувало

ми, колючий дріт, солдати — все було б ясно. І можна було б

похолодання — а польське радіо ніколи не бреше. Тож пол-

помріяти, що симпатичний польський школяр давно б по-

ковник вийшов з під’їзду й пройшов через двір до підвалу.

знайомився з Олею, якби міг. І польська була зрозуміла май-

Хто його знає, чому такі речі стаються? Що вони озна-

же, і поляки ж вивчали, певно, російську, та діти ніколи не

чають? Чи, може, не значать нічого — так, випадковість.

розмовляли. Ніколи — та щось особливе було в тому дні.

Спочатку, як потім розповідав полковник, сокира добре

Може, це сонячне світло непомітно на всіх впливало.

лягла у руку. І перше поліно скорились лезу без бою. Ста-

Здається, найменший хлопчик вкотре впустив свій м’яч,

рий закатав рукави й замахнувся ще раз. Але лезо сокири

і м’яч покотився прямісінько до намальованих крейдою кла-

чомусь від’єдналося від древка, як космічний супутник

сиків. І коли дві групки дітей зійшлися в тій плутанині — всі