Unknown - 2017

проблеми, ризики...

— Вибачте, але професор Зарецький помер три тижні

Але, Господи, ціле око? Чудово!

тому, — прошепотіла реєстратурна довгожителька і дода-

Та Маруся розповідає про все якось дивно. Без тих по-

ла: — Він був найкращий... Мені шкода.

чуттів, на які я чекав. І пахне вона так само, як коли їхала

Професор, звісно, не мав права вмирати. Цей збіг обставин

звідси кілька тижнів тому. Втім, я ж знаю вже: мрії завжди

так спантеличив Олю, що в той день вони з Марусею не пішли

так і здійснюються.

334

335

— Доміку, знаєш, було майже не страшно. До операції.

— Треба вивчити... Як же це... Waffenstil stand.

Але після... Я не знаю чому, але знову бачити виявилося так

І раптом погляд її застигає. Стає таким, як колись.

дивно. Все... не таке. Розумієш мене?

І я думаю, та не може бути такого слова: вона не читає —

І я намагався, звісно, її зрозуміти. Так, світ, який вона

вона все вигадує. Все чисто вигадує. Як її мати.

пам’ятала — дами з сервізу «Мадонна», очі — щасливі ма-

Вони почали вигадувати, брехати всім і одна одній,

мині й ляльчині пластмасові, яка-небудь ложечка з вензе-

і зупинитись тепер не можуть. Вигадка заповнює всі по-

лями чи жовта кульбаба — саме цей світ Маруся, мабуть,

рожнечі. Вони вдвох вигадують історії кожній речі — ке-

хотіла собі повернути. Всі тепер були незнайомці, але за-

лиху, брошці, обручці. І так Маруся вигадала свій зір і весь

плющиш очі — і впізнаєш голоси. Вона каже:

світ — це місто і цю кімнату. І вигадує тепер мову — ніяка

— Вікна були зашторені, сутінки у палаті. Але все одно

це не німецька! Німецьку Маруся досі ненавидить через ра-

так... дивно. І боляче. Може, від металевих відблисків, Доміку?

дянське кіно про війну. Скоро постане ціла уявна країна. Зі

Та я просто... повернулася в порожнечу, в те, що зрячі нази-

своїми банкнотами, з урядом у залах Високому Замку. І Ма-

вають темрявою. Добровільно, розумієш? — вона засміялася, руся ніколи не повернеться звідти.

та я чув страх і притискався до неї. — Доміку, вони питали

А іноді, здається, все добре. Вона бачить. Я пам’ятаю,

мене: Können Sie etwas sehen? Казали: Bitte, nicht die Augen був вечір, і телевізійна вежа на Замковій горі засвітилась

schließen! А я їм відповіла: бачу. І знов очі заплющила.

крихітними маячками — для літаків чи що? Червоний вог-

Та іноді мені здається, що насправді Маруся й далі ні-

ник добре видно з алеї Єзуїтського Саду.

чого не бачить. Зрозуміла, що їй непогано у цих її сутінках,

— Що це там світиться? — запитала Маруся.

тільки навчилася прикидатися.

— Вежа, — відповіла мати.

— Я бачитиму все краще й краще, — каже вона. — Це

— Вежа замку? — перепитала дівчина, пригадуючи, на-

точно. Ти не знаєш, де моя книжка, мам?

певно, всі свої дитячі мрії про королівський бал. І скрикну-

— Яка?

ла: — Господи, чому ж ми досі не пішли до замку! Я понад

— Та, яку вчора Генріх приніс.

усе хочу всередину...

Ні, звісно, Маруся бачить — он же читає. Щоправда, во-

І тільки тепер Оля докладно все пояснила. Замку, збу-

дить пальцем по сторінках, зовсім, як і колись, брайлівсь-

дованого королем Левом Даниловичем, немає — так давно,

кими казками.

що всі вже й забули, що він колись височів над містом.

Товстенький, пропахлий пилом і Генріхом, томик ле-

— Хіба ти не знала? Як так... У вас же навіть львовознав-

жить перед Марусею. Тюль колихається, майже торкаєть-

ство викладали в школі.

ся сторінок. Маруся мружиться. Сильніше. Сильніше. Так,

Здається, Маруся й сама не розуміє тепер. Як це вона не

що течуть сльози. Вимовляє вголос невміло довгі німецькі

знала, що замку давно немає? Що замки один за одним, зво-

слова:

дяться та руйнуються, а тепер — є тільки пагорб, насипаний

336

337

на честь унії. Але що ж. Таке трапляється і з людьми, які

Якщо дивитися з Замкової гори, місто прекрасне, бу-

добре бачать.

динки в ньому — просто чиїсь будинки, без віку й історії.

Тільки за кілька місяців після тої розмови Маруся знову

Церкви — просто церкви: найдавніша церква Миколая,

заговорила про Замкову гору.

і Латинська катедра, і три собори — Юра, Вірменський та

— Я хочу побачити місто з… того пагорбу, — сказала

Домініканський із псом на стіні, геть не схожим на мене.

вона, бо ще відмовлялась, як інші, запросто називати гору

А он квадрат синагоги і прапор в’ється на Ратуші... Здається, Високим Замком.