Unknown - 2017

за руку.

— А ви організовуєте самовивіз? Металобрухту...

Він вдає, що не розуміє:

— Дідулю, йшов би ти звідси!

— На дачу, куди ж іще?

Ну так, це, якби хтось прийшов із картою каналізацій-

— Але тобі не можна...

них люків, вишок ЛЕП та інших українських «родовищ» ко-

— Та все буде добре, ти не хвилюйся так, — каже пол-

льорових металів. Ні, хочеш здати — то сам і вкради.

ковник і додає неспростовне: —Марусю, ти ж знаєш, як

У той день ми не знаходимо нікого, хто нас з полковни-

воно, коли тебе не пускають... Дом! До мене!

ком хоча б вислухав. Ось так хочеш позбутись винищува-

І я тут як тут.

ча — а ніхто не бере. Але старий не здається. Навіть оживає

Але йдемо ми не на дачу. Ми рушаємо в захопливий

потроху.

тур — пунктами прийому металобрухту.

Оля вмовляє батька залишатися вдома, та марно. Щой-

Здати літак на металобрухт непросто. Цілий, з крилами,

но Маруся втратить пильність — і дід тікає. Намагається

хвостом та зірками, його не здаси. По-перше, не донесеш.

вмовити ті контори, де вже бував, забувається, йде по колу.

Це тільки син Клейна міг пригнати транспорт з мигалками.

Спочатку запитує загалом — про ціни, порядок, транс-

Та й запитання виникнуть. Де купували, пане? По чому?

порт, а тоді й зізнається навіть. Мовляв, є в мене старий

Ай-ай, там, на сході країни, люди, мабуть, переживають

літачок... Але хто повірить якомусь старому з пуделем? Чи

і нарікають, мовляв, при Союзі не було такого: і завод пра-

то, може, справді винищувач не потрібен нікому? А був же

цював, і літак височів над парком, охороняв — щоб стара

час, МіГ-15 мав ціну. Коли він з’явився в корейському небі, 326

327

американці, кажуть, так хотіли дослідити його секрети, що

Як думаєш, правда, що її назвали на честь «возз’єднання»

обіцяли сто тисяч усякому, хто доставить їм цей літак —

братніх народів?

але ніхто не зміг.

Чого не знаю, того не знаю. Мене більше цікавить, що

— Ніхто! — втішається досі полковник. — Радянські літа-

він робитиме з цією пилою — це, звісно, ніяка не «Друж-

ки ніколи не перетинали лінію фронту. Нас же там, у Кореї, ба» — болгарка. Невже він збирається різати... Й де він її

ніби і не було... — він сміється і пахне... не знаю, війною? —

узяв? Каже, позичив. Та покажіть мені дурня, що довірив

Радянський льотчик не повинен потрапляти в полон.

болгарку цьому божевільному? В нього ж трусяться руки.

І ніхто не потрапив. Але МіГ-15 таки опинився в аме-

Але спершу полковник не ріже, а гладить крила, змітає

риканців, хоч і занадто пізно. Якийсь північнокорейський

ганчіркою пил. Застигає. І раптом я бачу, як риси його ви-

пілот викрав літак і полетів собі, наче птах, на волю. При-

кривляються і згинаються плечі. Все без жодного звуку —

землився поблизу Сеула, немало здивувавши тамтешніх.

німота, остаточно зламалося радіо.

Може, й полковнику варто було так утекти? Щоправда, че-

— Дурак! — він виштовхує з себе слово.

рез ту втечу начебто стратили кількох друзів корейця. МіГ

Я думаю, це полковник до мене. А він раптом б’є себе по

тепер — експонат музею, здається, в штаті Огайо. Кореєць

чолу й все повторює це: дурак. Потім хоче вдарити і літак

змінив ім’я на американське, познайомився з президентом

теж, заносить руку і — зупиняється.

Ніксоном, а тепер, мабуть, уже на пенсії, гуляє узбережжям

— Все добре зі мною, Доміку, — каже, а я відчуваю якусь

Тихого океану. І навіть книжку написав — називається

вологу біля очей. Напевно, я теж пахну тепер солоним. —

«МіГ-15 до свободи». Так принаймні стверджує «Голос Аме-

Знаєш, там, у лікарні, я думав: ти теж мене пам’ятатимеш

рики» в нашій мушлі. Полковник книжку не читав — нема

злою людиною.

її в українських книгарнях.

Старий, та я й сам доволі сердитий пес, хочу сказати

Він підіймається важко, треба знову рушати:

я. Нормально бути сердитим — коли є причини. А те, що

— У нас місяць. Вірніше, вже двадцять п’ять днів... Ми

ти недолюблюєш псів, то, певно, якась тварюка вчинила не-

маємо позбутися літака.

гідно, коли ти ще був малий. Хіба мало таких собак?

І я слухняно слідую за старим. Як завжди. Та цього разу, Довкола вогко й пахне землею, мертвими рослинами,

виявляється, наш похід не звичайний. З мішка за плечима

погубленими недавньою археологією, й тими новими, що

полковника стирчить якась пилка — а я й не винюхав удома.