Unknown - 2017

— Та як ніколи? Так не буває, щоби ніколи! — не вірить

скільки їх ще захоплено? І взагалі, що буде? Може, вони так

невидима співрозмовниця.

зруйнують усю Америку.

282

283

Двері за Олею грюкають ще голосніше, ніж першого

літаки, терористів, курс долара, коливання індексу Доу-

разу. Видно, треба спішити, поки Америку зовсім не зруй-

Джонса. На екрані лилися криваві ріки. Це був старий доб-

нували.

рий блокбастер, де видно, кого саме вбили, і майже зро-

— Діду, — каже Маруся. — Ввімкни радіо.

зуміло, за що. Далеко за північ екраном поповзли титри,

— Так воно ж... Марусю, я просто не хочу, аби ти хвилю-

й Оля востаннє клацнула пультом. Заскрипів польський

валася, перш ніж...

паркет.

Маруся сама намацує радіоприймач, сама крутить ма-

— Марусю, ти спиш?

леньке колесо, і в мушлі шипить океан — Ш-ш-ш. «Есть

— Ні.

только миг, за него и...» Ш-ш-ш. Південна Вежа обвалилася

— Слухай, з ним усе добре, можливо. Це ж дуже пре-

й тепер зруйнована повністю. Це сталося приблизно п’ят-

стижні вежі, там усілякі банки, а твій тато, звісно, закінчив

надцять хвилин тому. Ш-ш-ш. Усі сто десять поверхів...

торгово-економічний, але... Знаєш, я думаю... Можливо, він

Ш-ш-ш.

вигадав про сто п’ятий поверх?

Маруся вмикає і телевізор теж: Ось, знову в повторі, ми

бачимо... Вона торкається опуклого екрану, так, як рані-

ше торкалась скляної кулі. За екраном Нью Йорк. І фірма

Помпеї

«Марія» в найвищій вежі Америки.

— А як дізнатися...

У крамниці майже звичайний робочий вечір.

— Будуть списки загиблих, — відповідає полковник. —

Доводиться розбирати чергову коробку з мотлохом. Люди

Але не одразу. Качко... Його могло там і не бути. Це ж ра-

чомусь несуть і несуть речі, наче врятованих у катастрофі.

нок. А твій батько, якщо хочеш знати, геть безвідповідаль-

Маруся в чорному. Змусила матір підібрати для неї тра-

ний, він міг запізнитися на ро... — старий осікається.

урний одяг. А Оля змусила доньку йти — до школи, тоді —

Маруся йде в спальню, скручується на скрині. Острів

на роботу:

іде під воду. Разом із сервізами й бальними сукнями, разом

— Так тобі легше буде про це все не думати.

із вогнями Мангеттену й усіх новорічних ялинок.

Але Маруся думає «про це все». Та й більше, здається,

Мама Оля повертається з кантору:

думати нікому. Пані Віра новини начебто дивиться, але чо-

— Фух, поміняла.

мусь не хвилюється — напевно, не розуміє нічого.

Усе так непевно: хто загинув, на скільки зміниться курс

Маруся подає речі з коробки, Мама Оля оцінює, а Сте-

валют.

пан записує:

Того вечора Оля довго дивилася телевізор і врешті

— Статуетка. Дівчинка з дзеркалом, — диктує анти-

перемкнулась з новин на якийсь американський блок-

кварка. — Порцеляна, розпис. СРСР, Дулево. 59-й. Стан

бастер. У блокбастері нічого не знали про руйнування веж, відмінний, без тріщин і сколів.

284

285

— А чому очі заплющені? — дивується помічник. —

привезла сувенір з лікування... Ні, в це вже точно ніхто не

Вона ж має дивитися в дзеркало.

повірить.

— Пиши! — Історію статуетки Оля придумає потім. —

— Мамо, а можна взяти цей уламок собі?

Підсвічник, олово. Австрія...

Оля чомусь вагається. Так, уже вигадала, мабуть, історію,

— А це що? — тепер вже Маруся порушує порядок, на-

яку шкода втрачати. Оля не вміє зупинитися. Якщо розка-

мацавши на прилавку щось загадкове. Вони зі Степаном таке

жеш досить історій, котрась із них виявиться правдивою,

між собою звуть ННО — Непізнаний Непотрібний Об’єкт.

а може, й твоєю. Хіба що так. Коли до крамниці заходить пол-

— Це? А, це лава застигла, — відповідає хлопець.

ковник, Оля завжди нервує, і я боюся, що раптом антикварка

— А ну... — Оля вихоплює сувенір із Марусиних рук. —

розвернеться й спитає: «Тату, а де наші речі? Чому ця брошка

Це з вітрини? Хто це прийняв? Уже й ціну наклеїли, ну… Як

з гранатом із 60-х — найстаріше, що у нас є? Бо не рахувати ж

я це маю продати?

чужу срібну ложку й ікону від тітки Дусі. І окуляри німецькі, Степ тільки плечима знизує:

в яких розпливається світ... Де залишилося все наше?» Але ні,

— Ну я прийняв. Насправді... Цікава річ, аж з Італії…

звісно, нічого такого Оля ніколи не скаже — в полковника ж

Може, навіть з Помпеї?

серце. І хіба так уже й мало — знати, що батько з Крайновки,