Unknown - 2017

— З Італії, ясно, ага. Тільки неясно, до чого Помпеї? Нас

а мати з Баку, куди хтось колись прийшов за течією... Неваж-

тут по-твоєму засипало попелом? Ми ж львівська крам-

ливо навіть якої ріки. Був попит на річку Волгу, а тепер — на

ниця, а не сувенірний кіоск у підніжжя вулкану, ти не... —

довоєнний крам у львівському ТзОВ «Місто».

вона обриває сама себе.

Оля мовчки вкладає доньці в долоню уламок застиглої

Уже міркує, здається, чи не збрехати, що сувенір нале-

лави. Вона не з Помпеї. Це взагалі підробка.

жав якійсь знаменитості. Приміром, уламок привезла сюди

сама Крушельницька, українська зірка світових оперних

сцен. Гарна ж історія вийде. У 1939-му прима завітала не-

Історія хвороби

вчасно до рідної Галичини — так само невчасно, як кілько-

ма роками раніше покинув Галичину батько Надії Іванівни.

Запахи сечі й прокислої їжі тут тепер замість па-

Українці взагалі, здається, не так нещасний народ, як не-

хощів штрудлів з корицею. Пані Віра лежить серед ковдр.

вчасний. Через початок Другої світової співачка вже ніколи

Хапає газету зі столика, запускає нею чи то в годинник, чи

не повернулася до Італії. Тож хіба не могла вона привезти

то в розп’яття — однаково промазує. Газета розпластується

в своїй елегантній валізі цей самий уламок застиглої лави?

на ліжку щільно задрукованими крилами.

Тільки він від Італії їй і залишився. Чому б ні?

— Приїхав? — знову шепоче хвора. — Приїхав?

Здається, я й сам уже можу бути незлим продавцем

Це вона, звісно, про сина. Та приїхали знову лише лікарі

у крамничці Ольги. Можна навіть отак: Лариса Косач

швидкої. Ну й онучка прийшла, і я.

286

287

— Заберіть звідси пса! — командують так, наче це їхнє

Вірку. Стіни товсті, але дверні щілини дозволяють історіям

помешкання, люди в білих халатах. Пані Вірі це б не сподо-

утікати, шукати прихистку. Історіям треба будь-що вряту-

балось.

ватися, перестрибнути з майже мертвого тіла в тіло живе

Та тепер їй уже все одно. Вона просто приклад для

й молоде. Це їхній останній шанс.

всіх невчасних — так вчасно втратила розум. А втім,

Я вже розумію потроху: Віра, напевно, чаклунка. Вона

вона ж ніколи й не вірила в існування сто п’ятого повер-

розбила пам’ять, наче вітраж, на кольорові скельця. Котрісь

ху — ось і нема його.

із них розтрощила дрібно, щоб вже ніколи... Щось — зали-

— А де син-то? — запитує медсестричка.

шила, милуватися, крутити перед очима. З тих скелець Віра

Та ми з Марусею і самі хотіли б це знати. В нас навіть

і викладала перед всіма завжди акуратні, правильні візе-

немає номера. Мама Оля шукала його в записниках пані

рунки. Все мало сенс і симетрію, крутився калейдоскоп —

Віри — нічого. Хоча мав же син залишити матері телефон,

аж поки хвороба підкинула скельця вгору. Спогади вирва-

ось на такий випадок — якщо в Нью-Йорку загине декілька

лись з рук, полетіли під ноги свідкам — лікарям, добрій

тисяч людей.

сусідці Стефі, онуці й мені, пуделю, якого вона не любила

— Приїхав? — погляд хворої раптом здається осмисле-

ніколи. Калейдоскоп більше не зачаровує, і зі скелець мож-

ним.

на спробувати зібрати той самий вітраж.

Та насправді осмислено вона вже нічого не скаже, хоча

Ось найбільший, важливий уламок: Віра народилася

й не замовкне майже ні на хвилину.

в цьому будинку з височенними стелями, в будинку з мар-

Мова бабусі Віри схожа на швидке перемотування ка-

муровими сходами, в будинку, де ще за Австрії загравали, сети — назад, до початку. А ти вихоплюй уривки. Можна

мабуть, із сонцем справжнісінькі вітражі — це всім відомо.

ще їх, як вчорашні газети, відвоювати у вітру, розправити, Але уламок лягає на своє місце тепер...

вигладити, навіть підшити в архів.

Я так і не зміг зрозуміти, куди поділись батьки дівчинки

Але Маруся поки не слухає. Дзвонить знов і знов ліка-

Віри. Про це вона не говорила — бо просто не знала — та

рям, просить допомоги в сусідки, благає матір — та анти-

й чи важливо це? Було досить способів згинути. І вони ско-

кварка Оля більше не прийде. Пані Віра ніхто їй, і це, якщо

ристались котримось із них. Може, як батьки Надії Іванів-

не враховувати, що вона Олі зламала життя.

ни, поїхали до великої України, в обійми до 37-го. А може, А пані Віра говорить. І, бультер’єр знає, що з того вихо-

їх розстріляли вже в 39-му чи 41-му — якщо ви не йшли