Unknown - 2017

знають, — і він пробує, ще невміло, незграбно, притиснути

нували спеціально, але він чомусь дуже розумний...

її до шафи.

Що ж, дякую за оце «чомусь», моя дівчинко.

Дзвенить порцеляновий посуд.

— Ні, але хіба сліпим можна ходити самим?

— Звичайні... — знову каже Маруся.

— Ну я... — і так, вона виправдовується.

Ні, не подобається мені новий помічник. Але скоро Ма-

Розповідає однокласникові все про тростину, про те,

руся погоджується й на перше побачення. Чи не занадто

як вивчила всі кривенькі бордюри у цьому місті, всі ями, рано, думаю я, — й Оля теж сумнівається.

ямки та ямочки на асфальті — як хтось вивчає ямочки на

— Тільки діду ні слова! — погоджується нарешті.

щоках того, кого любить. Як кожна тріщинка, яку решта

І ось, Маруся й Степан прогулюються під зірками. Зірок

людей кляне, стала Марусиним орієнтиром. Як вона точ-

у парку насправді майже не видно — їх затуляють віти де-

но знає, де закінчується австрійська бруківка — й почи-

рев і світло тих ліхтарів, які ще не розбили. Але це й не-

нається радянський асфальт. Як орієнтується за дзвін-

важливо — Степан усе одно розповідає Марусі про сузір’я

ками трамваїв, людськими потоками й просто — тримає

невидимі, про Діву й Стрільця і про найяскравішу зорю

місто у голові. Маленьке, тільки своє місто — обмежене

Сиріус із сузір’я Великого Пса. Певно, хлопець і для мене

вивченими маршрутами. Як легко збитися, щойно зимо-

старається трохи — хоче, аби я не сказав нікому, коли він

вий лід прокладе нові візерунки поверх знайомих, або ти

поцілує Марусю під старим дубом.

просто злякаєшся — злякаєшся і загубиш хоча б на мить

Я й не сказав нікому. А балакучі собаки все пронюхають

своє внутрішнє місто.

на ранок і так. Але все одно, хлопець мені не подобається.

Маруся навіть розповідає Степу, як страшно нам було

І зовсім я не ревную, чого б це?

вперше — тоді, коли ми йшли вдвох якраз до цієї крамни-

ці — по ключ. Маруся ще нікому цього не розповідала.

Генріх, до речі, стверджує й досі: немає таких ключів,

Антикварка

пані Віра щось переплутала... Та малій тепер і не до експе-

дицій — у неї ж кохання. От тільки мені здається, одноклас-

Одного дня Мама Оля приходить додому й усмі-

ник цікавиться нею, наче якоюсь звіринкою екзотичною.

хається. Ні, мені не здається. Вона й пахне так — щастям.

272

273

І мугикає щось під ніс, якусь знайому мелодію з радіомуш-

п’яти-десяти собачих команд — я дозволяю собі бути прос-

лі. І запихає до ледь живого «Мінська» замерзле м’ясо:

то голодним, але щасливим собакою.

— Треба, до речі, купити новий холодильник. Який-

А Оля після паузи таки щось пояснює. Щось про крам-

небудь якісний, що там тепер рекламують?

ницю та виторг... Дуже смачна кістка! А полковник у від-

І вона далі співає. І ще ставить на стіл пакети з череш-

повідь — щось про правду. Про правду? Я підіймаю голову.

нями й абрикосами. І цілує батька, що нерухомо лежить на

Але кістка така смачна.

дивані.

Поки щастя наповнює мій живіт, полковник і Оля сва-

— Усе добре? — сполохується старий.

ряться, здається, як ніколи раніше — та все це наче в тумані,

— Усе чудово!

все це мене не стосується. І тільки, коли я повертаю собі

— Зустріла когось? — полковник підіймається на одно-

нарешті подобу порядного пса, я чую, як старий полковник

му лікті, намагається встати, та щось його не пускає — не

виголошує патетично: з малої брехні, мовляв, завжди почи-

треба було лежати на лівому боці.

налось все лихо. Цікаво, а він звідки знає?

— Ні, кого? А ти про... — Оля чомусь згасає враз, ніби

— Тату, я ж просто розповідаю історії, — відповідає Оля, мелодія звучала — й замовкла. — Ні, тату, що ти. Кого я вже

вона все ще пахне впевненістю та смакотою. — Ось вчора

зустріну? Просто справи в крамничці йдуть... непогано.

я продала книжки з бібліотеки розстріляного професора —

— Таке скажеш, — відгукується полковник. — Ніби ти

одному поляку. І ти ж подумай, ці книжки справді комусь

можеш щось вторгувати. Не вміли ми торгувати ніколи.

належали, а польських професорів справді розстрілювали,

Так ось що за причина для радості — виторг. Невже

і в розстріляних справді були книжки. Так?

Оля клялася собі недарма, й торгівля нарешті пішла? Хоча

Полковник мовчки дивиться на доньку, а кімнату за-

справді чого б це раптом... Я теж не вірю. Хіба що це диво, повнює запах вітру і керосину, аж так, що здається, якщо