Unknown - 2017

тарілці серед чужих речей. І вже точно він не хотів би поба-

трюмо — себто старого, та до крамниці його щойно при-

чити у крамниці Генріха. Але щось не склалося з поїздкою

везли. Мама Оля ніяк не може зсунути його з місця. А тим

в Золочів. Здається, власник меблів передумав поки вмира-

часом трюмо пахне дубом, з якого його змайстрували, пар-

ти — діти занадто поспішили, домовившись з антикваром.

фумерією, якої давно немає, й старим жуком-шашілем,

— Доброго ранку, Олічко... Ой. А ви?..

який все ще живе всередині. І для чого тягнути сюди все

Полковник, видно, був не схожий на покупця. Можли-

новий мотлох? Крамниця скоро просто потоне в цьому непо-

во, тому, що стояв по той бік прилавка з кашкетом в руках.

268

269

Двоє дивились одне на одного. А потім Генріх впевнено

І щось у ній змінюється. І все зміниться у крамниці —

прослідував за прилавок, а мій старий так само швидко пе-

тільки поки не ясно що.

ремістився, аби стати по інший бік.

Чоловіків, які заглядають за оголошенням, не цікавить

— Я Іван Олексійович, батько Ольги... Іванівни. Їй у вас

така маленька платня. Відгукується, правда, двоє жінок, го-

дуже подобається, але...

тових працювати за будь-які гроші й тягати меблі, скільки

Генріх полковника ввічливо вислухав: так, новоспече-

потрібно, але Оля не наважується прийняти їх на роботу.

на антикварка — доволі тендітна, їй не варто тягати меблі

Помічник приходить звідти, звідки ніхто не чекав. Ма-

й коробки.

руся повідомляє — її новий однокласник побачив оголо-

— Але, може, дозволите їй вирішувати самій?

шення на вітрині, коли проводжав Марусю.

Полковник стиснув кулаки:

— Коли що? — перепитує Оля.

— Спина її вже вирішила.

— Так, він проводжав мене, мам. Ти ж сама постійно

Та ось Мама Оля знову на роботі й наполягає на своєму,

просиш, щоб я не ходила сама. Що тут такого?

точніше — налягає. Налягає на трюмо з жуком всією своєю

І справді нічого. Просто новенький хлопчик — ще не

смішною вагою. Трюмо ледь помітно зсувається з місця,

розгледів, що Марусю ніхто в класі не любить — чи прос-

повільно, як потяг з вагонами біля станції Брест.

то не бачить. Як у анекдотичній задачці: здорову людину

Ввечері співвласниця висуває Генріху свої умови:

просять показати, як сліпий проситиме ножиці — й всі по-

— Разом з вами ми би його зсунули! Або давайте пра-

чинають щось нарізати в повітрі пальцями, забуваючи, що

цювати разом, а не по черзі... Або...

незрячий говорить так само, як всі. Так діти, здається, не

— Або що?

бачили Марусю — тільки тому, що вона не бачила їх. Але

Оля заявляє, що потребує помічника. Генріх знизує

хлопчик новенький...

плечима:

— Його звати Степ. Тобто Степан, — виправляється

— Виторг не дозволяє. Ні в кого, певно, немає грошей на

дівчинка.

всі ці речі... А так, це ж і ваша крамниця. Робіть, що хочете.

Їй вже тринадцять, до речі. Вік саме той — Джульєтти.

Кулаки Мами Олі знову стикаються — зовсім, як у пол-

Вони зі Степаном знайомі тижні зо два, не більше, — але

ковника. Того ж дня вона дає оголошення у газети, не дуже

скільки там треба, коли вже саме той вік?

втім сподіваючись, що хтось відгукнеться на мізерну плат-

Степан займається боксом і шахами. Хоча шахи тут ні

ню, і скотчем клеїть написане від руки оголошення: потрі-

до чого — важливо лише, що він впорається з трюмо й ко-

бен помічник.

робками — принаймні на двох із Мамою Олею. Та Степ не

Я чую, як, розставляючи речі на вітрині, вона пригово-

лише переставляє речі — залишається щось допомогти,

рює сама до себе:

сортувати, не проти записувати під Олине надиктовуван-

— Буде виторг. Буде.

ня назви товарів, роки їх народжень і поневірянь. Маруся

270

271

радіє. Ось як пахне її справжня перша закоханість. А в но-

Чи мені не знати, що це таке — почуватися цирковою тва-

вого помічника до Марусі щось інше, здається, не кохання, риною? Ні, Маруся як собі хоче, але мені не подобається

радше дивна цікавість. Цей Степан все вивчає — ходи у ша-

цей хлопець.

хах, удари в боксі, й ось, здається — Марусю вивчає теж.

— А правда, що у сліпих дуже чутливі пальці?

Поки що йому не дуже вдається:

— Звичайні, — всміхається винувато Маруся.

— А чому ти ходиш сама по місту? — питає невлад.

— Як це звичайні? У сліпих надчутливі пальці. Це всі

— Я не ходжу сама. Хіба що з собакою. Ми його не тре-