Unknown - 2017

казати!

стає. Хтось боїться його, але не мала:

Та він все-таки каже. Розповідає, що руки його надруку-

— Я подумала, — каже, — мені ж дванадцять. Виходить,

вали колись багато заборонених віршів. За ті вірші поетів

більшу частину життя я житиму в цьому столітті, у двад-

відправляли в Сибір, але ж вірші залишалися.

цять першому. Я ж, певно, звикну?

— А для поетів, Олю, це головне.

Полковник сміється, сам він, мабуть, не збирається над-

Здається, так і треба продавати будь-яку річ у крамни-

то звикати.

ці — так, як цей антиквар продає свої кінцівки.

Вицвілий календар із таксами викинули, на щастя, ще

— Ти маєш знати, що продаєш, — знову повторює він,

рік тому — нового досі немає. Маруся щось ще туркотить

хоча це вже запам’ятав навіть пудель. — Ти ось історик,

про новий час, коли полковник знаком просить помовчати.

Олю. Ти вчила діток. Чому ти могла їх навчити? Історія тут...

В телевізорі той самий чоловік, що танцював колись на па-

Тут! Кожну річ треба знати, шкатулочку, брошечку, порце-

раді в Берліні. Тепер чоловік повідомляє, що він втомився

лянове кошенятко чи балерину.

та йде. Полковник знизує плечима — нехай, і продовжує

Потім старий антиквар заварює чаю — покупців у крам-

нарізати новорічний салат.

ниці все одно нема. Антиквар осідає, перетворюється на доб-

рого старого в домі, повному скарбів. Генріх та Оля п’ють

чай і говорять. Тобто говорять Генріх з Марусею. Мама Оля

Посилка з Нью-Йорком

поки не знає, що і сказати.

Пластмасовий гребінець електризує руде во-

лосся, воно пливе у повітрі. Маруся така доросла і гарна —

261

русалка у воді кімнати. Шкода, не бачить себе. Й хіба вже

На столі, накритому обрусом, цього разу немає ні страв,

знає, що пахне тепер, як жінка?

ні зошита із рецептами — лише телефон. І він, до речі, мов-

— Марусь! Телефон! Віра.

чить, хоча уже пів на сьому.

Русалка хапає слухавку:

Страшно, що як він не задзвонить? Маруся мовчить і не

— Так, пані Віро. Тато? Що ви сказали? Що? Звісно!

рухається. Й раптом мені здається, вона пахне Машею, Ве-

Давно Маруся не пахла таким щастям — відтоді, здаєть-

ликою Ба, Маріком, навіть Тамарою. Хоча Тамара ж поїхала

ся, як остаточно зник Марік.

не назавжди.

— Дідусю! Мамо! — кричить вона, скінчивши розмо-

— Казав о шостій. Мабуть, щось сталося, — Віра зала-

ву. — Ви просто не уявляєте! Батько надіслав для мене

мує руки.

якийсь подарунок. З самого Нью-Йорка! З самого Мангет-

Годинник на стіні відбиває сьому.

тена! Він дзвонитиме цієї суботи.

Голуби ходять по підвіконню, стукають глухо дзьобами

— Мангеттен дзвонитиме? — уточнює полковник.

і летять геть.

Та Маруся не може сердитись на старого — їй хочеться

Маруся мовчить і не рухається.

танцювати. Я ставлю передні лапи Марусі на плечі, і ми тан-

Майже о восьмій я прокидаюся від дзвінка.

цюємо. Я радий за неї — й інші могли б порадіти теж. Ми ж

Пані Віра охає в слухавку. Росте всередині Марусі

всі добре знаємо, як воно, сподіватись на щось так довго.

страх. Дивно, як страх такої худенької дівчинки може со-

У суботу, о шостій, Марусі треба бути у Віри — чекати дзвін-

бою заповнити всю велику австрійську квартиру з висо-

ка. Ми, звісно, приходимо набагато раніше, про всяк випадок.

ченними стелями? Чого мала так боїться? Як говоритиме

— Пані Віро, а де мій подарунок? — питає Маруся.

крізь цей страх, як виштовхне його з горла, аби хоча б щось

Мабуть уявляє собі сукенку, брайлівську книжку чи

вимовити?

перстень з сяйливим каменем.

— На, розмовляй, — каже пані Віра.

— Та не знаю я, що там тобі, — розчаровує пані Віра. —

Маруся намацує телефон на столі. Так, мабуть, брали

В посилці якісь дурниці, цукерки, шкарпетки, не знати

слухавку тільки воєначальники, які вже програли війну.

що. Ось Юрась подзвонить і запитаєш. Він минулої субо-

Маруся довго мовчить, і, я думаю, вона нічого уже не ска-

ти ж дзвонив, а тебе не було спитати.

же — як я й боявся. Але ні, вона говорить. Просто голос

Справді, як сміла Маруся бути деінде, коли тут лунав

її раптом такий дзвінкий, дитячий, яким був тоді, коли ми

дзвінок із Нью-Йорка? Вже стільки років мала невчасно

вперше зустрілися.

приходить, невчасно йде. Та й сама пані Віра ніколи не знає,

— Мої справи? Мої справи... чудово. Вчуся? Так, я вчу-

коли чекати дзвінка від сина. А дочекатися їй дуже хочеть-