Unknown - 2017

ством, плямою на честі родини. Тамара ж відповідала прос-

Дві великі валізи я, як завжди, зауважив раніше

то:

за інших. Тамара оглядала їх, вперши руки у боки. Зиркала

— Ви всі змирилися з цими злиднями. А я, якщо тільки

то на валізи, то на велику німецьку шафу. Ніби оцінюючи, це взагалі можливо, вилікую вашу Марусю. Побачите.

чи поміститься до валіз усе. Але принаймні Тамара не при-

Повертаючись ненадовго додому, Тамара привозила гро-

ховувала, що хоче втекти, — навіть хвастала.

ші й історії. Не завжди приємні. Приміром, якось старий по-

— Я їду в Іспанію, — заявила. — На кордоні нове началь-

ляк назвав її в автобусі вбивцею і не якою-небудь — вбивцею

ство. Задрали. Та й злодійство це все, так? Тому я дістала візу...

250

251

Полковник, Мама Оля й Маруся мовчки дивилися, багато — Марік, мабуть, часом брав данину товаром. Та де

як Тамарине життя, наче повітря, перекачується з кімнат

той Марік? Тільки музика й буде нагадувати про нього. Дів-

у валізи.

чинка натискає на кнопку — пахне гарячим пилом, і чути

— Доглядати ні за ким я не буду, — продовжувала про-

у тиші, як крутиться плівка.

сторікувати Тамара. — Нехай самі собі підтирають жопи, —

Але, схоже, тиші в домі нарешті кінець: співають «нар-

попередила вона невидимих іспанців.

комани на городі», потім англійською щось — про Москву

Взагалі невідомо, як з такою царською вдачею думала

й вітер змін. Я, до речі, давно намагаюся уявити собі цей ві-

Тамара влаштуватися за кордоном.

тер — які в ньому запахи? Listening to the wind of change,

— Як же ти будеш там? Зовсім сама... — не розуміла Оля.

жінки готують сніданок. Смачно пахне яєчня. Може, й Ці-

— А я й так сама, — відповіла сестра. — До того ж я люб-

лики зміняться — будуть щасливими. Тільки Мама Оля

лю помаранчевий колір, — Тамара рішучо поклала до валі-

раптом кричить на доньку:

зи помаранчеву сукню, куплену ще, здається, у польській

— Ти що, Марусю? Не клади так хліб! Ніколи, чуєш мене?

Легниці у шкільні роки: — Я, правда, зараз в цю сукню не

Маруся застигає, намацує на столі буханець. Хліб ле-

поміщаюся... Але тепер схудну. Я збиратиму апельсини. Чи

жить догори дриґом. Хоча, хто його знає, де вверх, де низ

мандарини... Не пам’ятаю. Яка різниця?

у хлібини? Якщо послухати полковника, в хмарах можна пе-

Полковник і Оля сварилися та благали, вони чомусь не

реплутати навіть, де небо, а де земля.

хотіли Тамару втрачати.

Ми вислуховуємо повчальну історію від колишньої вчи-

Я вийшов, я ненавиджу такі сцени — не пощасти-

тельки:

ло ж з домом. Та все одно до мене доносилося з кімнати:

— Так, як оце ти зараз, Марусю, катам хліб давали.

— Ти не розумієш, — я зможу! Я все життя мріяла їсти

Мала зітхає. Згасає її недоречна усмішка. Вітер змін за-

досхочу апельсинів. Ось там і наїмся... Чи там мандарини?

тихає, щоб поступитись наступному, менш оптимістичному

Яка різниця!

треку. Настрій, що панував після смерті Ба, знову тут. Дарма

вкотре дряпали підлогу, переставляючи шафи, дарма віша-

ли штори — ті, що Ба тримала на чорний день. Чи не дар-

Музика

ма — ось день прийшов.

— Яким катам, мам? Що ти вигадуєш?

Дивний збіг — саме того дня Цілики вперше піс-

Мама Оля заходиться пояснювати: раніше хліб для ката

ля смерті Великої Ба наважуються ввімкнути магнітофон.

клали отак, догори дриґом, щоб і кат знав, де знайти свій

Маруся протирає колекцію касет. Хоча пилу на них і немає: хліб, і пекар був ніби непричетний .

навіть коли Тамара заборонила музику — треба ж було го-

— Той, хто пече хліб для ката, — теж трохи кат. Хіба

рювати — Маруся все перебирала касети в коробочці. А касет

ні? — пояснює Оля й не вірить собі сама.

252

253

І щось вона справді плутає. Я чув інше пояснення

— Схоже на... — починає полковник. — Навіть не знаю.

цього забобону: хто з’їсть випадково хліб, призначений

Олі немає зі зміни. Довго. Старий хвилюється. Та ось її

кату, — скоро стане його жертвою. Стати жертвою й стати

запах підіймається сходами.

катом — це ж різні речі.

Оля втомилася від незнайомців, пляшок кока-коли

А Маруся ображається. Її взагалі все частіше дратує

та сигаретних пачок, вона хоче тиші. Цілики вимикають

ставлення матері. Ця надмірна опіка, ці казки про прозрін-

усе — так, ніби якраз сьогодні віялове відключення світ-

ня. Маруся виростає зі своєї недоречної усмішки, як з дитя-