Unknown - 2017

з ключем — не забули, ні, але облишили поки...

Маріка ніде не було. На місці його слідів виростали слі-

ди великої Марусиної образи.

Дівчинка просила матір дізнатися в Кості, куди ж подів-

ся його водій, — Костя лише сердився.

Він, до речі, так і не допоміг Мамі Олі. Обіцяв знайом-

ства та гроші. Оля їздила на зустріч із міліцейськими шиш-

ками — до крутого вірменського ресторану біля мосту на

Левандівку. Міліціонери пригощали смачним вином. Та на

частуванні все й закінчилося.

Костя іноді запрошував Маму Олю до себе — диви-

тися антикваріат. Їй, здається, незручно — чи страшно —

було відмовити. А може, вона вважала, що так воно краще, ніж зовсім самій. Страх зійшов нанівець — Madonna del a

244

Мене зацікавив цей старий. І так, іноді я підслуховую —

чи добре, можливо, я навіть підслуховую регулярно. Я вже

казав, коли підбігає сусідський пес, розмова часто звертає

Розділ 9

до його власників. Тож я прекрасно розчув, як Ярослав Те-

одорович пояснював з деяким співчуттям до мене, що «цей

не вельми охайний пудель — пес полковника-удівця, стар-

ша онука якого втекла з дому в сімнадцять років, а молодша

втратила зір ще в чотири». Й що це, мабуть, покарання пол-

ковнику за його гріхи.

Чоловік, схожий на письменника

— Що ж за гріхи? — перепитував мішанкою з англійсь-

кої та польської схожий на письменника чоловік.

Чоловік, схожий на письменника, з’явився на на-

— А хіба в Радянській Армії служили святі? — від-

шій вулиці одночасно з тим, як вкотре зник Костя. Я помітив

повідав Ярослав польською.

чоловіка з балкону. Він ішов, озираючись, підносячи го-

Я майже все розумів.

лову вгору, наче хотів розгледіти в місті щось, — а може,

— А що? Він десь воював? Чи ви натякаєте на співпрацю

і все. Геть усе в місті. Він перекинув через руку кашемірове

з КДБ?

пальто, і черевики його ледь поскрипували. Чоловіку було,

— Ну... З КДБ чи не з КДБ, він — частина злочинної сис-

може, років сто. Він був із Міста — в його крові змішалися

теми. Його й поховають із серпом і молотом на лобі — по-

впізнавання й розчарування, трохи замилування й якийсь

бачите.

старий невитравний страх. Його акуратна валіза підскаку-

— Ну я не хочу, щоб когось ховали. Я хочу поговорити

вала на нерівному тротуарі. Та чоловік не зважав, він, попри

з цим чоловіком. Це було би добре для моєї книги про місто.

все, широко всміхався місту та городянам, й навіть помахав

Right? Так? Це міг би бути цікавий...

рукою білому пуделю на третьому поверсі — тобто мені. Чо-

— Який стосунок полковник має до Львова? — пере-

ловік прямував у бік парку, й зник скоро за поворотом. Та

бив Ярослав Теодорович. — Львів уже давно не радян-

я його запам’ятав.

ський, на щастя. Вони тут випадково, нічого не знають ні

З того часу я часто бачив цього дивака. Як він зупиняв-

про історію, ні про мистецтво. Ні, доньки полковника милі, ся раптово біля котрогось з будинків. Як ламаною чи то

особливо молодша, але виросли в закритих гарнізонах чорт

українською, чи то російською просив у магазині якісь неві-

знає де — цілковита темрява та совок. На жаль. Ці люди —

домі продавчині продукти. Як тинявся вулицями з ручкою

останні, з ким би я говорив. На вашому місці.

та блокнотом або фотоапаратом. А іноді — й з Ярославом

Американець тільки знизав плечима. Мабуть, це була

Теодоровичем.

згода. Ярослав Теодорович поганого не порадить. Лумп

246

247

підстрибнув і зненацька гавкнув мені в ліве вухо. Я погнав-

Усі ще чекають нового дзвінка. Не говорять телефоном

ся за ним, і не знаю, чим закінчилася та розмова... З псами

подовгу. А потім, як раптова депортація, — зміна телефон-

таке трапляється.

ного номера.

— Ні! Та як же це...

Тамара й Оля божеволіють від цієї звістки. Але що

Довідки

вдієш? У телефонній компанії немає знайомих, немає «бла-

ту». Хоч би вулицю не перейменовували ім’ям чергового

Чотири роки, чотири, — зітхають жінки, кожна

письменника. В’їжджали Цілики в будинок на вулиці Гала-

сама до себе. Бояться вголос називати цю цифру. Все, що

на — письменника з яскравою комуністичною біографією.

завгодно, може статися за чотири роки. Особливо, якщо,

Його дружину Совєти стратили в 37-му. Та це йому не за-

мов пес, рік рахуєш за сім, або хоча б, як часом військовий

вадило їх звеличувати й репресій не помічати — зате доб-