Unknown - 2017

Коли міста щось приховують, вони обростають ле-

де знайти майстра.

гендами й пам’ятниками. Коли люди приховують — вони

Та в Марусі чомусь немає друзів серед однолітків. Може,

розповідають історії, довгі історії.

вони бояться її. Чи просто не розуміють дівчинку з недо-

І я враз пригадую, що полковник заходить іноді до

речною усмішкою, що товкмачить усім про два дивні свої

спальні — тоді, коли нікого немає. І щось ляскає та рипить, бажання: побачити батька та відчинити залізну скриню.

як старе залізо. Ні, як же це я не зрозумів раніше? У пол-

Це ж не мрії, а так, примхи дитячі. Серед дітей — і, мабуть, ковника має бути страшний секрет. Інакше чому в ван-

лише серед них — дитячість не в моді.

ній, роздивляючись шрам, він шепоче «Pulkownik w krwi»?

Та в Марусі все-таки є друзі. По-перше, я. Ну, а якщо

Чому недолюблює Бога? Й собак, якщо вже згадувати всі

серйозно, то взяти хоча б Надію Іванівну. Або Маріка. Так-

«дивацтва»...

так, того самого водія мерседеса й збирача данини... Дивні

Так Цілики вкотре відмовляються допомогти Марусі.

дружби, я знаю. Так і дівчинка в мене дивна.

А я перестаю довіряти полковнику.

З Надією Іванівною ми іноді зустрічаємося — годуємо

Що він, цікаво, приховує? Щоденники з граматичними

разом шановних господарів міста. Я їх не ганяю більше.

помилками? Військові трофеї, якими пишатись складніше,

Надія Іванівна та Маруся обговорюють книжки з бібліотеки.

238

239

Маруся їх тягає додому майже відкрито. Мама все одно не

у себе дешеві картинки, написані кілька років тому «під

відрізнить одну брайлівську книжку від іншої, крапочки

старовину», а цінні речі скуповує до крамниці за безцінь.

й крапочки — тож книжка начебто весь час тільки одна.

Пан Генріх вважає: крадія не гріх обкрадати. Але ж, якщо

Лише іноді скаже:

подумати, звідки взагалі береться весь цей антикваріат?

— Скільки можна вже перечитувати? Твоя книжка ніби

Принаймні частину, я думаю, просто вкрадено з львівських

більша була... Давай почитаю тобі нормальну .

помешкань. Не найгірші, але смутні часи — я вже погоджу-

Смішно, так, ніби, набрані шрифтом Брайля, книжки

юсь з цим.

стають якимись інакшими. Щиро кажучи, я сподівався, що

Але діти щасливі. Марік ганяє на мерседесі, катає малу,

це в Мами Олі пройде й вона більше допомагатиме доньці.

потім, сидячи на сходах ротонди в парку, грає нам на гітарі.

Але ні. Книжки в Марусі — таємні. І переважно прогулян-

Співає щось таке гарне « Та невдовзі прийде осінь, ми усі роз-

ки наші також — таємні.

бі-жи-мо-ся... » і вчить дівчинку найпростішим акордам.

Так, ми знову тікаємо. Брешемо про однокласників, які

І яка Маріку з того користь? Оце тільки радість хіба що.

проводжають Марусю до самих дверей квартири, та все

А може, вся річ у тому, що була колись в Маріка молодша

стидаються завітати на чай. І Маруся все ще шукає ключ.

сестра — померла зовсім малою.

Надія Іванівна знизує плечима. Ключ, звісно, можна

— У мого діда теж була сестра, здається, — каже Маруся.

було би виготовити. Та якщо скриня належала бабусі, то

Цікаво, такого не чув навіть я.

тепер, певно, належить сестрам і діду — без їх згоди відчи-

— Що значить «здається»? — запитує Марік.

няти скриню не можна, неправильно.

— Ну... не знаю. Просто він якось сказав, що була сес-

— Поговори з ними, Марусю.

тра. А тепер не говорить.

— О, скільки я говорила! — Маруся махає рукою. — Все

Ми заходимо до антикварної лавки, й діти змовкають.

марно.

Пан Генріх і цього разу не радий мені. Зате Марусі всмі-

Та ще є Марік. Наш Марік справді ще сам дитина — тіль-

хається, навіть дарує дещо — монетку. Старезну, таку, що

ки вдає дорослого. І всі підприємці в окрузі начебто

пахне руками давно вже померлих львів’ян.

вірять — і платять йому. Всі, крім власника антикварної

Маруся обмацує чіткий профіль:

лавки. Той і далі гарно розповідає, що торгівля не йде. Кос-

— Що це означає «AVSTRIAE IMPERATOR»? Імператор

тя вірить. Він взагалі покладається на знання Генріха в ан-

австрійський, так? — запитує раптом.

тикварній справі. Сам він, виявляється, попри своє «пога-

— Що-що? Нічого собі... — сплескує руками Генріх. —

няло», на тому знається геть погано. Його й з історичного

Я, звісно, чув, що у вас якісь особливо чуткі пальці...

виперли ще після другого курсу.

— Ні-ні, — виправдовується Маруся. — Пальці зовсім