Unknown - 2017

бабуся... Полетіла бабуся.

Невже й тіло переходить у спадок старшій доньці?

Я спершу не розумію. Не дарма ж старий називає мене

У день похорону, на ранок, в Олі не розчіпляються паль-

дурашкою. Полетіла, думаю. Як полетіла? На нашому

ці на лівій руці, склеїлися, наче в плавник риб’ячий у су-

літаку? Але ж там якоїсь хитромудрої коробочки досі не

домі. На ранок — полковник кричить «Мамо!» — а серце, за

вистачає, й хіба Ліля вміє... Та, звісно, за мить до мене таки

яке всі так боялися, навіть і не болить. На ранок — Тамара

доходить. Велика Ба полетіла на небо, але без винищува-

кидає до смітника напівпорожню пляшку — вже досить. На

ча — сама. Руде щасливе волосся їй не допомогло.

ранок — Маруся вирішує залишити Ба подарунок.

Дарувати мертвим — погана прикмета. Та наймолод-

ша з Ціликів не вірить у забобони. Перлина з розірваного

Перлина

намиста лягає в долоню. Маленька відьма наказує їй: будь

з бабусею там .

Тіло теж — дім. Велика Ба все ще тут. Запах міц-

Так, Маруся розмовляє не тільки із псами, вона з усім

ного чаю, ірисок, пігулок від горла, ниток і — нафти.

світом говорить — з перлинами теж. І перш ніж труну ви-

Ба піде із цього тіла на третій день — її буде більше у цих

носять нарешті з помешкання, Маруся підсовує в руку по-

кімнатах, ніж у труні. Кам’яні будинки довго тримають слі-

мерлої намистинку — на пам’ять. Одна перлина — для ба-

ди. Та поки й труна, і Ліля — в квартирі на вулиці Лепкого.

бусі, з десяток таких — загубились, сховались у шпарини

Я лежу під столом — так, Ба цього не любила, та тепер вона

під плінтусами, втекли до сусідів знизу, вростаючи в цей

не заборонить мені.

будинок. Решта — залишаться дівчинці. Маруся вправно

Горювати треба разом. Але Цілики провалюються у жах

збирає їх всі на нитку, надягає на ліву руку браслет.

окремо. Тамара й Оля готують на кухні — готуються до поми-

Коли всі їдуть на цвинтар, я залишаюсь в помешканні.

нальної вечері. Маруся бродить кімнатами. Іноді застигає —

Велика Ба підіймається сходами — все ближче до де-

ніби в її порожнечі можна й забути, що посередині одної з кім-

рев’яних дверей на третьому поверсі. Я знаю, це тільки

нат стоїть домовина. Та Маруся також чує запахи. Мертва кров

слід — пам’ять місця, що приймає людську подобу.

230

231

Після похорону жінки скручуються на своїх ліжках, ма-

Він єдиний казав щиро. Мати Ніна ж була жива ще аж

ленька Маруся — на скрині. Всі заплющили очі — ніхто не

до 90-го року — а не розповіла нічого. Може, забула? Втім, спить. Пливуть у тиші, гойдаються посеред міста, не бачать

Велика Ба й не питала вже. Вважала, здається, якщо пи-

стін. За вічно зачиненими дверима, в сусідній кімнаті, Ма-

таєш, значить, так і не зрозуміла нічого. Значить, не затя-

русі, мабуть, знову ввижається щось чи хтось.

мила ще, що пам’ять вбиває, що не всі старі скрині мають

Зрештою, ось тепер Ліля Цілик — одна з власників

бути відчинені. Значить — ти ще дитина.

скрині. Хоч вона ніколи не просила собі її, хотіла, щоби

Виростеш — розповім. Помреш — розповім. Сподіва-

солдати винесли...

юсь, Ніна розповідає все там, там, де пам’ять уже не може

Вона взагалі, здається, не просила нічого — просто си-

зашкодити. Ось зараз розповідає Великій Ба.

діла у кріслі. Шила, в’язала, дивилась дурні серіали, проти-

рала дурні статуетки в серванті, жувала іриски, сьорбала

чай. Була. А коли щось було, то воно вже й залишиться.

Погляди

Якщо ти є — будеш завжди. Час лікує людей, але не псів.

Сліди опустяться на глибину, сховаються під слідами

Я згадую те, що бачив лише я, — як Маша тор-

живих. Для мене Велика Ба буде тут. Тепер це нарешті і її

калася свого тіла в залитій сонцем кімнаті. Світилось

дім. Та й іншого просто немає — не долетіти в Баку, і неві-

темно-руде волосся, й темні пипки на грудях, здавалося,

домо, звідки її батьки прибігли до Каспію. Смерть тоді ви-

світяться теж. Це було гарно — хоч я й не хотів дивитися.

хоплювала людей чи то навмання, чи то за лініями життя

Я б з радістю вийшов з кімнати. Чому люди говорять із нами

на долонях. Батьки Лілі працювали на нафтових родовищах

так, ніби ми маємо чути і розуміти, та ніколи нас не сором-

на благо радянської батьківщини, стирали долоні в кров,

ляться? Так, байдужість — це наша ввічливість, але все ж...