Unknown - 2017

бути схожою на всіх Ціликів. Тож з нею нічого не станеться.

тися». Маруся ж, певно, як завжди, всміхалася недоречно.

Вона йде.

Саме за це, мабуть, щось боляче вдарило її в груди. Раз-

другий... Потім у руку. Потім по голові...

226

227

Маруся просила невидимих кривдників зупинитися.

Раптом це серце, про яке так часто всі говорили? Біда ж не

Вона їх виправдовує: це ж лише гра — гра в сніжки. «Раз-

ходить сама.

два-три... Вогонь!» — і сніг тане за коміром. «Раз-два-три...»

— Ми домовились ще зустрітися, Надія Іванівна прине-

— А я їм як крикну: що ж ви робите! Так, звісно, я мог-

се мені книжки Брайлем з бібліотеки! Вона й телефон мені

ла б їм сказати, Доміку, сказати, що я незряча. І вони б зу-

свій записала, — Маруся розкриває долоню. — На випадок,

пинилися! — впевнено каже мала. — Але я не хотіла. Бо

якщо я забуду. Але я ж нічого не забуваю. А ще... — мала

я маю бути, як всі. Зрештою, я навіть не зовсім сліпа — не

спиняється, ніби роздумуючи, чи можна мені довірити

назавжди.

таємниці — і довіряє, звісно ж: — Я розповіла їй про тата...

І раптом в моїй голові наче лунає голос Господаря: хто

Така вже Марусина звичка — розповідати малознайо-

хоче обманутися... І я трясу головою, ніби справді надіюся, мим людям про батька, що забере її до Нью-Йорка, й жити-

що цей голос і думка просто випадуть на підлогу.

ме вона на острові Мангеттен — авжеж.

Маруся продовжує розповідати: як вона затулила голо-

— Так, мама хоче, щоб я не казала чужим людям,

ву і — чекала на діда. Її ж так сварили тоді, після останньої

але... — виправдовується мала. — Знаєш, Доме, ця Надія

вилазки... Тож думала, самій йти не можна, навіть, аби вря-

Іванівна мене розуміє. В неї взагалі батько загинув. Точні-

туватися. Думала, ось-ось прийде дідусь — ще трошечки

ше... Навіть не знаю, як пояснити. Вона сказала, що його

потерпіти.

розстріляли... В Карелії. Це ж там дідусь служив, правда?

— А тоді я почула, як хтось кричить «Марусю!» І мені

Але батьки Надії Іванівни жили у Львові. Тільки Львів тоді

здалося, що це бабуся... Але ж Ба зараз в лікарні.

був не наш, український, а польський. І батьки Надії Іванів-

Й це справді була не бабуся, а Надія Іванівна. Та стара

ни вирішили їхати в Україну. Здається, в Харків... Є ж таке

в капелюшку, що провела нас до крамнички Генріха, та, що

місто. Далеко, там, звідки дідусь. І там тоді була Україна...

слухає часом промови Гілларі Клінтон і плаче, та, що пахне

Маруся плутається та затинається. Вона все вигадує,

глибокими шарами Землі. Щось аж занадто багато збігів — те-

думаю я. Або Надія Іванівна обманює. Дивна якась історія.

пер Надія Іванівна врятувала Марусю від розстрілу сніжками.

— Так вони думали, що в Харкові Україна. Але виявило-

— Вона сказала так тихо, але дуже впевнено: «Ви що ж

ся... — Маруся стишує голос так, наче й це секрет, за який

це, хлопці?» — імітує Маруся. — Так спокійно, але одразу сніг

можуть насварити дорослі. — В Харкові була не Україна,

заскрипів — усі повтікали! Надія Іванівна більше не заїкаєть-

а Радянський Союз.

ся. І вона провела мене додому. Знаєш, вона хороша така, Я зітхаю — оце ж новина, Союз. Чого цих дітей вчать на

Доміку. Й це ж диво, що ми вдруге зустрілися, — каже Мару-

уроках історії й географії?

ся, не знаючи, що зустрілись вони вже насправді вчетверте.

На сходах чути запах полковника. І повертається в зам-

Дівчинка ще торохкотить. Вона перелякана, мабуть,

ку ключ — ну нарешті.

тому й не хвилюється більше про те, де ж подівся полковник.

— Дідусю...

228

229

Але старий не відповідає. Падає у велике крісло. Слідом

і соснова дошка, і жах, і остання дурна надія. Маруся також чує

за батьком до квартири влітає й Оля.

тишу — мовчить розгублено навіть море у чорній мушлі.

— Я бігла до школи. Думала, ти там... Марусю! — Мама

Дівчинку б відправити зараз до пані Віри, та вона від-

Оля дихає важко. Щоки — вологі. І кров просякнута вся

буває смерть зі всіма. Може, дорослі думають, що Маруся

якимось... Господи, що ж це сталося з ними?

не бачить смерті. Та Маруся підходить до Лілі, торкається

— Мамо, все добре, — каже Маруся, маючи на увазі, що

холодного лоба, застиглого носа, повік... Бабуся дозволяла

вона благополучно дійшла додому.

їй торкатися до себе так.

— Ні, сонечко, ні, — не погоджується мати. — Ні. Твоя

— Марусю, припини, — каже Тамара.