Unknown - 2017

І я б’юся в двері, я галасую.

батька, в Америку. Та поки що скриня та сліпота тримають

— Тупий пес, — каже Антиквар глухо, й запах сперми

Марусю у Львові — надто важкі, щоб їх забрати з собою.

заливає нарешті кімнату.

— Мамо, скажи, а де виготовляють ключі?

Оля вдягається, коли полковник уже повертає ключ

Усі мовчать і безкарно переглядаються.

у замку. Оля наказує Кості залишатись в кімнаті. Йому все

— Марусю, замки для того й існують, аби їх не міг від-

одно.

чинити той, хто не має ключа, — врешті відповідає Оля.

— Тато просто забув відро для малини.

Й вже рішучіше, сміливіше вигадує: — Ну а навіть якщо

— Та невже? — посміхається Антиквар.

є майстри, що тоді? Ти ж розумієш, сонечко, ми не зможемо

Він відчиняє вікно й курить у місто — без дозволу. Біла

віднести скриню до майстра.

полковникова голова й синє відро зникають із поля зору,

— Так, але, якщо хтось загубить ключ від квартири... —

й Оля зітхає з полегшенням. Антиквару байдуже. Антиквару

починає мала, та її перебиває старий.

добре. Мовчки він слухає, слухає, слухає: жінки після всього

Він зупиняється на порозі кімнати. В руках у нього, як

часом такі балакучі. Оля говорить про зникнення дівчини, ніж, сріблястий уламок антени, яку він раз у раз чіпляє до

про гроші на лікування. В Антиквара, здається, болить голова.

старої радіомушлі. Іноді полковник здається усюдисущим.

— Щось придумаємо, — він бере відмички й підкидує

— Не кожен майстер зробить ключ по замку, качко.

їх угору — ловить, і — згадує: — А скриню-то відчинити?

Можна й зламати так, що не відчиниш ніколи. Ось був ви-

— Та вона відчиняється. Просто не треба Марусі туди...

падок, зламався старий замок. Це було недалеко від штабу

Не кажи їй.

Армії, в Легниці, одразу за великим квадратом два...

— Не питання, — киває Костя, й ховає відмички назад,

І старий розповідає довгу й геть неправдоподібну

у кишеню. — Я не скажу.

історію. П’яний солдат на газику збиває полячку. У кишені

гнеться — непоправно — єдиний ключ до замка. Той ключ

відчиняв модне серед радянських офіцерів кафе. Приво-

Великі прогулянки малої

дять майстра — й тільки на гірше... Замок не відчинити

ніколи — доводиться бити вікно.

Маруся відчиняє вікно. Гамір з Городоцької

Не дуже правдоподібно, та й до чого це тут? І не лише

влітає в квартиру разом із запахами.

я так думаю:

Листя на клені вже сухе, як була бабусина шкіра, — Ма-

— Дурна історія, — каже Тамара. — Все це брехня.

руся витягує руку, аби пересвідчитися. Мати свариться:

Ясно ж все, тату. Просто хтось не хотів більше наливати

236

237

радянським офіцерам, ось і вигадував, що кафе не відчи-

ніж трофеями тестя зі столиці Третього Рейху? Африкансь-

няється. Там, у Польщі, повно таких було. Тут бандерівці, кі маски, привезені з секретних завдань? Фотографії голих

а там ті... Ну ті... Як їх? Ти ж маєш знати, Олю? Ти ж вчитель

коханок? Чи розбомблених міст на краю світу?

історії. Як польські націоналісти називаються?

Одного разу я чую уривок розмови:

Та Мама Оля, певно, не знає.

— І як я їй поясню? Це ж ненормально! А Маруся так

— Я не вчителька. Я працюю в кіоску, — каже, ображена

поважає діда... — жаліється Мама Оля.

на сестру чи то за Марусю, чи то за поляків навіть.

— Раз поважає, то поважатиме й далі, — карбує старша

Мама Оля любила Польщу, як Маша — Німеччину. Хоч

сестра. — Що тут такого? Таке було життя. А ти її посели-

курка, звісно, й не птиця, як казали про Польщу.

ла в кришталевому замку! Бальні сукні бабусі... Тьху! Дівці

— Та яка різниця? — не здається Тамара. — А скриню

дванадцять!..

відчиняти не треба просто тому... — вона задихається з обу-

Тамара свариться натхненно, і я відчуваю: зараз мені

рення. — Тому, що кому воно взагалі треба? Ну нікому ж.

відкриється саме та страшна таємниця, але — чути кроки

Полковник іде геть зі своїм уламком антени. Я йду за

старого. Жінки замовкають. І більше вже не говорять про

ним. Намагаюся прочитати його почуття. Бо я думав, що

це. Вони ж взагалі мало говорять поміж собою, тим більше

знаю вже про цього старого майже все, але тепер дивлю-

Маруся більше вже не заводить розмов про скриню — на-

ся, як вперше. Що це за дивна історія? Так багато говорять

вчилась.

тільки в одному випадку...

— Нічого, — каже мені. — Хтось же має нам підказати,