Unknown - 2017

Справжній антиквар, пан Генріх, підозрюю, свого парт-

звичайні. Я просто тренуюся. Дідусь наклеює на друкарку

нера обманює просто таки масштабно, — радить залишати

опуклі букви. Я, звісно, пам’ятаю розташування клавіш, але...

240

241

— Це все одно феноменально! То ти навіть могла б тут

Найближча майстерня, де виготовляють ключі, не так

допомагати мені... Ти могла б сортувати товар?

уже й близько. Ми блукаємо. Сніг припорошує запахи, міс-

Дивна думка, треба сказати. Але тоді я не зважив на ці

то свіже й живе. І раптом я майже втрачаю землю. Кришка

слова.

люка хитається під Марусею. «Мамо!» — вона кличе на допо-

— Напевно. І я була б така рада вам допомагати!

могу зовсім, як її дід. Тільки ніхто не допомагає. Лише соба-

Я ж обожнюю впізнавати речі. Ми в дитинстві грали в Ат-

ка, на якого ніколи ніхто не зважає, тягне за повідець. Мару-

лантиду, це коли... — і Маруся розповідає про ту стару гру.

ся знаходить баланс. Перехожі хитають головами, обходять

Але на тому все й закінчується.

нас і незакріплену кришку люка: «Куди дивиться влада?»

Я вже казав, що вилазки наші таємні, тож у нас небагато

Усе обійшлося. Та я вже маю погане передчуття.

часу — Попелюшці слід рушати додому.

Взагалі щось змінюється у місті. Дуріють собаки й люди.

А ключ? Ні, Генріх таки нічим не може допомогти.

Та нам немає чого боятися. Обідраний пудель і дівчинка —

І Марік задкує, хоча й обіцяв всі ключі міста. Та з Маріком

все одно, що ніхто. Сильні борються з сильними. Тільки

ясно — це Костя, певно, сказав йому не допомагати зі скри-

часом інші просто бавляться нами.

нею... Але ж не буде біди, якщо він проведе Марусю до май-

Нас оточили на Городоцькій, вище Бригідок. Боксер, що

стра? Чи буде? Та чомусь Марік вирішує це зробити:

поранив нас з Машею в рік мого приїзду, тепер був у зграї.

— Тільки т-с-с, Марусю.

Господар його залишив — може, навіть і через той випадок.

Вони домовляються зустрітися за тиждень, у суботу.

Зуби й очі блищали. Видрана шерсть світились рожеви-

Ще на тижні я бачу Маріка «на районі», він ще збирає

ми плямами на висохлих тілах безхатченків.

гроші для Кості... А в п’ятницю — в п’ятницю Марік зни-

Марусю ніхто не чіпатиме, переконував я себе. Мару-

кає. Сліди його залишаються тільки слідами — самого його

ся — людина. А це табу навіть для дворових. Тим більше

більше ніде нема.

для дворових. Їм же ніхто нічого не пробачає. Щоб вижити

— Марусю, тобі дзвонив якийсь хлопець, — каже пол-

в місті, пси дотримуються його правил — вчать самі себе

ковник.

так, як не навчить пса жоден господар. Не дарма навіть

— Щось передав?

у космос першими запустили дворняг. Порівняно з природ-

— Ні, нічого...

ним, відбір в космонавти просто смішний.

Та в суботу ми чекаємо на Маріка біля під’їзду, ми ж до-

Та зараз час зміни правил, дуріють люди й собаки...

мовлялися.

І я рвонув. Від гріха й банди подалі. Шансів мав небагато.

— Ну не міг же він знову мене обманути! — тупає ногою

А Маруся добереться додому сама з тростиною — якщо не

Маруся. — Піду сама.

злякається. Та й допоможуть люди.

Звісно ж, сама — навіть ця дівчинка вже не вважає пса

Шанси, яких і так було небагато, зникали, гарчан-

за супутника. Надто доросла.

ня оточувало мене вже з усіх боків — і раптом щось...

242

243

Я провалився. Але цього разу не в люк — на глибину.

Likarnya, здається, передумала Олю карати — просто забу-

Я наче пірнув у сліди. І я уже був не сам. Поруч зі мною

ла, чи то, як кажуть тепер, забила на неї. Справи в Кості

так само бігли, щоб врятуватися, десятки, а може, й сотні.

йшли все гірше, й однокласниця Оля з поганою пам’яттю

Не зараз, але п’ять, десять, п’ятдесят, шістдесят, сто років

врешті йому набридла.

тому — завжди.

Зграя позаду клацала зубами біля вуха з брунатно-

жовтою плямою. Та я був, як під водою. Поміж чужими

історіями шукав свою — ту мить, що триває й тепер. На-

певно, це все через дихання — я нахапався повітря цього

дивного міста.

Глибина відпустила мене біля старого готелю. Зграя чо-

мусь відпустила теж. Я так і не зрозумів чому. Я затримав

дихання і повернувся до дійсності. А тоді — й до Марусі.

Вона все ще чекала на мене там, де я покинув її. Навіть

не спробувала піти додому.

— Я хвилювалась за тебе, Доміку.

Майстерню ми не шукали більше. Облишили затію