Unknown - 2017

льотчик, — один за два. За скільки ж рахувати рік жінці, ре бачити звірства українських націоналістів. За що його

в якої зникла дитина, ніхто не скаже.

й забили сокирою. Чи то власне трохи ображені націо-

Тамара об’їздила вокзали й університети, була у сто-

налісти забили, чи, ймовірніше, співробітники радянської

лицях — спочатку в Києві, потім — в Москві. Бо якось їй

держбезпеки. Принаймні так кажуть. Мама Оля навіть

проясніло, що Маша сказала сестрі зовсім не назву міста —

розповідала, як ще школяркою ходила з класом на екскур-

а слово «столиця», вірніше навіть російське «столица». А це

сію у ту саму квартиру, бачила ту саму сокиру й рукопис, не Київ для Маші.

залитий кров’ю. Звісно, одразу по Незалежності для ву-

Тамара вірить у той дзвінок — інакше би не шукала.

лиці знайшли більш підходящого літератора. Про Богдана

Хоча іноді навіть мені здається: Маруся вигадала його. За-

Лепкого я не чув у районі нічого поганого, тож є надія, що

хистила дорослих своєю вигадкою — так, як вони все життя

вулицю не перейменовуватимуть більше. І лист — якщо

захищають її своєю.

Маша жива, й напише колись листа — легко потрапить до

Чотири роки. Мабуть, Маруся має право тепер обрати

поштової скриньки.

собі ім’я. Захоче — може тепер бути й Машею. Нема біль-

Одного разу мені навіть здалося, що скринька вже пах-

ше сестри з тим самим ім’ям. Але ні, здається, й коли хтось

не — ледь чутно — нашою утікачкою. Я навіть потягнув

навіть випадково назве її так, Варгіна чи хтось із вчителів

старого за рукав, і він мене зрозумів. Тільки всі скриньки

у «гвардійській» школі, Маруся не відгукнеться. Це ім’я на-

виявились поламані, відчинені навстіж.

лежить сестрі, спільне в них — тільки Марія. Це, здається,

— Якби я знала. Навіть, якщо найгірше. Я хотіла би прос-

важливо — право на різність.

то знати. Твоя Маруся все вигадала. Не було дзвінка. Якби

А полковник все міцніше стискає штурвал винищувача,

навіть... Я би квіти носила... Я би оформила свідоцтво про

і коли скрикує «Мамо!», іноді мені чується «Машо!».

смерть. Її ж немає, мабуть? — божеволіла часом Тамара. —

248

249

Немає? А може, й оформити, Олю? Це буде так, ніби я знаю.

бандерівською, українською націоналісткою — так, як Тама-

Буде довідка: все, відмучилася.

ра сама, бувало, когось називала у Львові. Після того випад-

Мама Оля сердилася — навіть з горя, як можна таке

ку, втім, припинила. Вона ж визначала себе за матір’ю, яка не

казати?

дуже, м’яко кажучи, знала свій родовід, — росіянкою.

Та може, людям насправді легшає від довідок із печат-

— Та я йому паспорт свій старий радянський показати

ками.

могла б! Там же написано: ро-сі-ян-ка.

Втім, це був уже один з останніх виявів відчаю. Надію

Полковник похитав головою:

Тамара втратила. І, досягнувши дна, відштовхнулася й по-

— Той поляк все одно б тебе вбивцею назвав. Тільки ко-

плила нагору. Зрештою, від чотирирічних пошуків у неї зали-

муністичною. Ти, певно, просто на вбивцю схожа.

шився досвід і кілька цікавих знайомих серед попутників...

Тамара, не помічаючи, що батько з неї кепкує, продов-

Одного дня, нікого не попередивши — це, мабуть, таки

жувала лютувати:

сімейна вада — вона подалася в першу «бізнес-поїздку». За-

— Та краще б взагалі не було всіх тих національностей!

дешево накупила в знайомої селянки продуктів. Сигарети

І кордонів разом із ними!

сховала всюди, навіть у своєму великому ліфчику. Та й виї-

— Так а на чому б ти тоді заробляла? Ти ж контрабан-

хала з пересадками в бік Перемишля.

дистка, — хмикнув старий.

Томку кілька разів ловили, сигарети виймали, її знімали

На тому й закінчили. Полковник сміявся. І чому йому

з автобуса, одного разу вкрали всі гроші. Та Тамарі не було

так мало те все боліло? Вже відболіло, можливо.

чого втрачати. І врешті її «бізнес» почав рости.

Випивала Тамара все менше. Я чув від людей багато

Це вона на деяких пропускних пунктах запровадила

разів, що жіночий алкоголізм не лікується. Це виявилося

моду возити в дорожніх сумках маленьких ягнят на продаж, неправдою.

і породистих псів, і навіть котів сіамських — приспавши все

це бідацтво бозна-чим на кордоні. Це вона провозила групи

заробітчан, наче привидів.

Цитрусові

Полковник лютував. Усе це він, звісно, вважав злодій-