Unknown - 2017

Машу: дід запитує, як там її навчання, — Олі важко бре-

ну пенсії. А Тамари й нема — поїхала в чергову подорож-

хати, але вона бреше. Ще говорять, треба шукати кращу

пошук. Уже саму її скоро треба буде шукати.

роботу.

— Він почне скавучати й стрибати на дверну ручку. Він

— Можливо, навіть їхати за кордон? — запитує Оля. —

завжди так робить, — передбачає Оля події. Люди, скажу

Всі ж їдуть, і, кажуть, там медицина творить дива — а це те, вам, жорстокі. — Нікого не буде, й в мами не буде вибору...

що треба Марусі.

Перш ніж піти, Оля навіть дістала з шафи пальто Вели-

Ясно ж, за кордоном узагалі — казка. Хоча принцеса

кої Ба й поклала його на видному місці:

й розбилася.

— Я там дещо шукаю в шафі. Нехай твоє пальто поки

— Та ну, що ти говориш, який закордон? Як ви самі

тут. До речі, якраз по погоді...

там? — питає полковник і міцніше стискає руку доньки.

Велика Ба лише посміхнулася зі свого великого крісла.

Я чую в цьому питанні: як я без вас?

Саме щось шила на продаж, низько нахилялася над шит-

Та все це розмови: ніхто нікуди не їде. Тіні людей ляга-

тям. Вона вже погано бачить, пальці часом тремтять, і ка-

ють разом із листям поверх розтрісканого асфальту. Людям

шель — напади не дають працювати.

раптом подобається просто гуляти. І вони вперто кидають

— Ой, погуляти з Доміком не встигаю!

мені якісь кривенькі палиці та гілки:

— Так візьми з собою.

— Дом! Апорт!

— Я не можу!

220

221

— Чому це?

Уже коли поверталися, біля дверей, Велика Ба, здається,

Цього Оля, вочевидь, не продумала.

хотіла сказати важливе щось — але закашлялася й вимови-

— Там... товар привезли! Там... місця нема! Одне слово,

ти змогла лише:

побігла я.

— Дякую.

І Мама Оля справді побігла — грюкнула дверима, а ми

А полковник нічого не відповів. Він був не дуже ввічли-

з Великою Ба залишилися дивитися одне одному в переля-

вим — мовчки нахилився витерти мені лапи від вуличного

кані очі.

бруду. І я мусив вдихати цей його дефіцитний прибалтійсь-

— Потерпиш? — спитала вона. — Ванєчка, — так вона

кий одеколон.

називала полковника, коли він не чув, — скоро приїде.

Й продовжила собі шити.

«Ванєчка», звісно, не приїздив. Чекав на нас трохи

далі по вулиці, в засідці. Тож я, як справжній розумник, почав скавуліти й стрибати, не чекаючи, доки природна

потреба справді припре. Захист прав собаки — справа са-

мого собаки.

— Доміку, куди ти ходиш гуляти? — спитала смиренно

Велика Ба. — До парку?

Коли вона вийшла на вулицю, довго стояла коло будин-

ку №4, нікуди не йшла. Мабуть, все було занадто яскравим

і справжнім. Може, й запахи вона відчувала. Терпке листя, люди, нові парфуми панянок, що цокають на Лепкого свої-

ми підборами. Востаннє Велика Ба виходила з дому шука-

ти Машу. Але тоді нічогісінько, певно, не бачила навкруги.

Врешті вона вдихнула глибоко львівське повітря й пішла.

Я повів Лілю до її полковника.

І вони гуляли. Велика Ба майже не сердилася, вдала,

що повірила: зустріч ця випадкова. От тільки новень-

кі туфлі й біла сорочка, яку полковник вдягає хіба на

зустрічі ветеранів... Здається, він навіть збризнув себе

одеколоном «Міф», який давно припадав порохом у ко-

моді.

222

міліцію, а тоді почала плакати — мовляв, у 44-му її бать-

ків сюди поселили насильно — та ж сама година на збо-

ри й вагон для скотини. Й куди їй тепер? Вона то їх дім

Розділ 8

зберегла, а хата в Орловській області вже, певно, зрівня-

лася із землею. Ні, в Крим Цілики більше їхати не могли

й не хотіли, хоч як любили рапанів та кипариси — гроші

збиралися не для того. Та й все ясніше ставало, що Крим

навряд би поміг.

Поставлений врешті діагноз усіх налякав. І як я не вчув?

Булавка в горлі

Ймовірно, це запах нафти маскував від мене хворобу. Тіль-

ки подумати, коли я вперше побачив цю жінку у велико-

Спочатку був просто кашель. І кожного разу,

му кріслі, хвороба вже жила в її нутрощах, множилась, як

коли Велика Ба хотіла щось розповісти, він зупиняв її. Щось

чутки, переконувала здорові клітини в своїй правоті — і ті

вдиралося в горло, щось лоскотало зсередини, наче качи-

вірили, й переходили на бік раку.

ним пір’ячком з подушки чоловіка. Потім — наче шпилькою

Та полковник не може втратити жінку. Чоловіки на його

з улюбленої старої брошки — квітки з гранатом у серцевині.