Unknown - 2017

пам’яті ніколи не переживали жінок — от і він не пережи-

Відтоді, як довелося бігати містом у пошуках Маші, ка-

ве. Тому Ба розуміє: вона зобов’язана видужати. Заснути

шель взявся душити по-справжньому — й не відпускав.

навічно означає більше вже ні від чого нікого не вберегти.

Пігулки від горла давно не допомагали — довелося йти

Вона слухняно збирає речі: квітчастий халат, трохи погри-

таки до лікарів. А лікарі розгубилися — запевнили тільки, зені мною капці, маленьку Біблію та своє в’язання — все, що це зовсім не алергія. Та вилікувати доладу все одно не

що потрібно в лікарні:

могли — то прогрівання якісь вигадували, то взагалі —

— Йду-йду. Тільки посиджу трохи, чомусь сил не... —

поїздку до Криму. Та який Крим? Востаннє Цілики їздили

і закашлюється.

у відпустку ще в 91-му. «Дикунами» вселилися до старого

Внизу чекає авто. Полковник якось завів свої жигулі —

будинку... Та й тоді відпочинок не вдався. Хоч був уже не

ще більш іржаві, здається, ніж винищувач на городі. Такі

сезон, до господині, слідом за Ціликами, приїхали інші гос-

іржаві, що ніхто не хоче їх брати. Все через те, що Василь

ті — родина кримських татар. Татари мовчки пожили день,

Клейно якось давно позичив машину поїхати на рибалку

а тоді заявили: цей будинок збудував їхній прадід. І жили

й випадково заїхав у річку.

вони тут сто літ, і ще би сто літ жили, але — депортація.

Маруся обіймає, шепоче щось бабусі на вухо.

Так увесь тиждень і слухали Цілики ґвалт і плач: гос-

— Ну що ти, — відповідає та. — Це ж ненадовго, операція

подиня чи то «господиня» спочатку кричала й викликала

вже наступного тижня... Йду-йду! — повторює чоловікові.

224

225

А все-таки ніяк не може піти — як онука, погладжує сті-

Політ

ни, ті самі Марусині дірочки на шпалерах. Раптом відсми-

кує руку.

Усе не так вже тому, що Ба у лікарні. Ще й тепер

— Там виноград... І світло. З веранди... — це вона, ма-

дід десь запропав. Я чекав на всіх вдома. Маруся чекала ста-

буть, про Баку — і знову заходиться кашлем.

рого надворі перед школою.

Це не ці стіни вона голубить — уявні, в тому бараку,

Дівчинці подобається ходити з полковником. Ста-

якого, можливо, й немає вже в передмісті столиці Азер-

рий часто бере з собою мене, і завжди — яблуко. Смішно

байджану. Так і краще, напевно, треба зносити й будува-

повчає: треба їсти з зернятами, наче пташка. У зернятах ба-

ти нове. Якось, коли ще здавалося, що Ба майже здорова,

гато йоду, що нібито лікує від радіації, пояснює дід і додає

за чаєм, вона казала молодшій доньці: краще би десь на

так зловісно:

околиці жити, але в новому домі. Й річ не в старих трубах,

— Тут всюди Чорнобиль...

а в тому, щоб це був лише їхній дім. Нехай квартира з низь-

Не знаю, чи він має рацію — подейкують, після ядерно-

кими стелями, типове планування, лінолеум на підлозі. Але

го вибуху пахне озоном. Тож Чорнобилем пахне у Львові

щоб не дзвонили в двері чужинці, щоб не було телефонних

тільки в сильну грозу. Але маленьку Марусю, кажуть, во-

дзвінків до попередніх господарів: «Как не живут? Это же

зили в візочку Єзуїтським Садом саме тоді, коли чорно-

всегда была их квартира!» — деякі люди так легко вимовля-

бильська хмара зависла над містом. Тож вона слухняно

ють оце «завжди».

клює зернята.

— Стіни ж пам’ятають усе, Марусю, — раптом каже Ве-

Того дня Маруся чекала біля школи занадто довго. Впев-

лика Ба. І полковнику: — Йду я, йду! — і все кашляє.

нений, вона могла би дійти додому сама — просто не хотіла

А я не можу повірити: невже Ліля теж знає? Я, пиха-

засмучувати й без того сумних дорослих. Не хотіла навіть

тий, думав, що лише я... Лише я знаю, що стіни справді все

тоді, коли щось дивне почало відбуватись довкола неї.

пам’ятають. Що це факт, а не просто слова.

Вона чула — вигуки, сміх, скрип снігу під чиїмись нога-

Ба повисає на внучці. Дівчинка вже врівень із нею, ви-

ми... Щось наближалося.

сока — в батька чи діда.

— Це, певно, були якісь незнайомі діти, — каже Мару-

Маруся обіцяє:

ся. — Голосів я не впізнала. Та й знайомі точно не вчини-

— Усе буде добре, — й гладить свою маленьку бабусю

ли би так зі мною.

по голові.

Ті діти спершу кричали Марусі, щоб вона перестала

Велика Ба недавно пофарбувала волосся в рудий, аби

«либитися». Це на мові дітей того часу означало «всміха-