Unknown - 2017

лі, мукою, нитками й ще чомусь трохи — нафтою. Нафтою?

з цього таки Новерська. Дім пахнув, як його мешканці.

Як це можливо? Я ще не знаю.

Мешканці — так, як дім. А тут щось розламалося.

Інші жінки називають найстаршу бабусею або прос-

Ні, мої нові знайомі, може, люди і непогані. Та здаєть-

то — «ба». А я думаю: до чого ж велика. Занадто. Я теж

ся, прийшли сюди, хоч і давно за моєю міркою, але чи то

занадто великий — високий у гривці, не за стандартом.

нізвідки — чи то звідусюди. Я не знаю — ще нічого не знаю, Я думаю про жінку: Велика Ба. Вона подобається мені, по-

лежачи у вітальні, вслухаючись, обережно вбираючи в себе

при нафту.

простір, де Господар наказав мені почуватися вдома.

32

33

Молодша сестра Тамари — рада бути молодшою. Мож-

теж. Зокрема й очі, я б не сказав, що гарні. Та є в них щось

на б, певно, ще трохи молодшою, хоч на кілька років. Цій

незвичайне. Неправильне? Так, «неправильне» — правиль-

жінці сумно і трохи нудно. Можливо, життя тікає крізь

не слово. Й ще, Маруся мені весь час усміхається. Просто

пальці? Минає, певно, за вчителюванням — он як тхне від

так. Бо немає, здається, ніяких причин. Хіба я такий сміш-

неї чорнилом та крейдою. Вчительку звати Ольгою. Це та,

ний? Я відвожу погляд.

що в одній сорочці відчинила нам двері. Ольга красива. Не

А жінки не зводять з мене очей, чешуть мені живіт —

знаю, як на обличчі, бо ми, собаки, майже не розрізняємо

несподіване задоволення. Обговорюють, як підуть гуляти

ваших рис — але фігурка хороша. Крім крейди й чорнила,

зі мною до парку — всі разом. Так, навіть Ба зійде зі свого

Оля — це книги, помада, невпевненість, теж трохи степу,

крісла, як сходять із неба.

потягів і доріг. А ще ця жінка пахне своєю донькою, пе-

Я рахую їх: Велика Ба, її доньки — Тамара та Ольга,

редусім вона відчувається матір’ю й, мабуть, почувається

дві онуки-Марії. Раз, два, три, чотири, п’ять... П’ятеро жі-

так. Мамою Олею — так я буду її називати.

нок різного віку та один чоловік — віку дуже виразного.

Б’юсь об заклад, кучері Мами Олі теж мали би бути ру-

З білою, зовсім, як у мене, головою. В людей лише зрідка

дими, такими, як у Тамари та Маші, — он скільки весня-

буває таке волосся — не сіро-сиве, як перші приморозки,

нок на носі. Та Ольга пофарбувалася в русий, як у доньки.

а біле, наче глибокий сніг. Коли такий випадає, коли він ще

Донька ж, певно, вдалася у свого батька, а Оля хоче бути на

цілий, без дірок, залишених людськими чоботами й наши-

неї схожа. Як поломка у плині часу: мати хоче бути схожою

ми лапами, вже знаєш: йому залишилося недовго.

на доньку. Волосся пахне жахливо — хімічний завод.

Єдиний чоловік у цьому галасливому домі — мовчить.

Сестри Тамара та Ольга назвали доньок однаково:

Телевізор гомонить, жінки несміливо говорять, а він —

Марія й Марія. Дивно, навіть щенят в одному посліді нази-

мовчить. Мовчки пахне землею та хлібом, яблуками, сер-

вають на одну літеру — та ж не однаково. Ось у мене брати: цевими ліками, і — несподівано для старого — машинним

Дік, Ден, Дрезден і Дональд.

маслом, вітром і керосином.

Старшу, доньку Тамари, Машу ви уже знаєте. Це через

За вікном сіріє. Спати вже ніхто не лягатиме.

неї я тут. Молодшу ж, доньку Мами Олі, всі звуть Марусею.

Треба ж якось розрізняти. Маша й Маруся. Вочевидь, їх при-

мудрилися назвати однаково ще тоді, коли, здавалося, пол-

Найкрасивіший

ковникові доньки розлетілися з цього дому назавжди, й по-

стійно жити під одним дахом двом Маріям не доведеться.

Пальці рухаються вздовж вуха. На жаль, саме

Марусі десь років шість — геть нічого за людською мір-

того, з дефектом. Я нервую. Людина, навіть маленька,

кою. В неї русяві кіски та дивні очі. Ні, з їх кольором все

обов’язково помітить брунатно-жовту огидну пляму. Через

в порядку. Й ніякої виняткової краси в цій дитині немає

неї моє вухо, мабуть, виглядає брудним, як в якого-небудь

34

35

безхатченка. А люди ж оцінюють, люди завжди нас оці-

— Все добре?

нюють. Ми їх, звісно, теж. Та тільки в людей більше влади.

Звісно, добре. Ніхто і ніколи ще так мене не голубив. Ця

В людей завжди було більше влади — навіть тоді, коли ми, мала просто диво — й дивачка. Справді дивачка. Я бачив, як

пси, ще були вовками. Бо ми все ще були вовками, а люди

вона й стіни гладить — голубить так само ніжно, як і мене.