Unknown - 2017

мовкнуть. Господар знову полює без мене, — як правитель, та Господарем трапилася сумна історія. Поїхавши до каз-

який не довіряє нікому, сам страчує заколотників-злочинців.

кової країни Чехословаччини, Господар випадково зрадив

А качки й справді почали уявлятись мені злочинцями.

дружині з красивою, але, вочевидь, не дуже моральною

Вони якось винні в тому, що прилітають на озеро, хоча знають, комсомолкою. Щоправда, поїздка виявилася й не зовсім

26

27

марною — крім звістки про зраду й вагітність, яка пізні-

І ще:

ше виявиться вигадкою, Господар, як чесна людина, привіз

— Заберіть цього тупого пса.

із Чехословаччини подарунки та люстру з богемського

Так все й вирішилося. Я все зіпсував. Розлякав качок на

кришталю — просто шикарну.

озері. Качки — не такі й дурні. Довго не повертаються на

Машина мати так і не пробачила зради, щось не давало

місце, де їх сполохали.

їй забути образу — можливо, якраз та прекрасна люстра

Тож тепер у лісах під Новерськом на кілька пташок

над головою, а може, дурний характер, що передався їй від

більше, ніж могло би бути, й менше на одного-єдиного

батька-полковника. Втім, чотирнадцятирічна Маша навряд

пса — мене. Думаю, замість мене Господар взяв собі нор-

задумувалася про все це. Я й сам нічого цього не знав і щас-

мального собаку.

ливо не знав би й досі, якби не те останнє полювання...

Але Господар любив мене, як умів.

Маша приїхала під кінець літа. Вглядалась у мертві го-

Ви, люди, може, не усвідомлюєте цього, та кров завжди

лови кабанів й опудала впольованих качок у новому вели-

пахне по-різному. Пахне страхом чи щастям, ненавистю чи

кому домі — не лякаючись, ніби все життя вона жила серед

бажанням. Кров усіх вас видає. Принаймні мені.

опудал. Відповідала на все: так, ні, не знаю — наче солдат.

Дуже тихий, маленький солдат. Коли ж починала говорити,

очі її світилися, й вона ніби була вже не тут, в Новерську, Дорога до Львова

а в далеких місцях, з її минулого. Ця дівчинка, здається, лю-

била все велике, величне навіть. Наше озеро було для неї за-

Дорогу від Новерська до Львова вистилають ту-

надто малим. І це попри те, що сама Марія була найменшою

мани. Стеляться, прикриваючи й без того невидиму дорож-

дівчинкою, яку я коли-небудь бачив. Хоча я, якщо чесно,

ню розмітку. Може, тумани й з’їли її, білу захисну лінію, —

бачив у Новерську не так багато дівчат — може, й жодної.

тумани, дощі й протектори великих машин.

У нас все більше бабусі з сірими кучериками, що стирчать

Водії пливуть за світлом на поворотах. Тут нікому не

з-під хусток. У Маші — товста темно-руда коса. Маша диви-

хочеться бути першим, бо нічого не видно попереду. Крім

тиметься, як я принесу сьогодні в зубах скривавлену качку.

маячків того, хто був на твоєму місці на мить раніше. Пе-

Господар спитає доньку: тобі подобається на полюванні?

ред тобою червоні вогні, білі — назустріч. Є така загадка, не

Й Маша, як маленький тихий солдат, обов’язково відповість

знаю вже, де почув: дві ріки, біла й червона, течуть поруч, батькові: так. Але ж я бачу — їй не подобається...

як зустрінуться — буде горе.

Господар підносить рушницю в небо, наче хоче його

Погано, що не видно розмітки. Машине волосся липне до

розстріляти... І тут я чомусь кричу. Тобто я, звісно, гавкаю.

скла. Я лягаю на її голі коліна, щоб їй — тепліше. Вона ж його

А на мене кричать. І хтось сміється позаду, а хтось каже: донька. Господаря. Він ще поруч, хоч і везе нас геть. І в цю мить

— Не матюкайтеся, тут дитина.

я не знаю, як житиму без нього. Птах був того не вартий...

28

29

Господар накупив для доньки подарунків. Я — теж

Господар сказав:

подарунок. Подарунки — це замість чогось важливого —

— Тут дім! — як команду дав.

замість розмови.

Дивна команда «Тут дім!» — я назавжди запам’ятав.

Я знаю, як це важливо — говорити. Коли тобі бракує

І ми пішли до мого нового дому. А Господар стояв і ди-

чогось, уже знаєш його вагу... Може, вони ще поговорять?

вився вслід, щоби ми й не подумали бігти за ним.

Не тепер, але коли Господар повернеться. А я все собі по-

Та Господар любив мене. Всі це знають. Клянуся своїм

вторюю: Господар повернеться. Бо що я ще можу? І дівчин-

собачим чуттям, я чув запах любові й смутку. І навіть уве-

ка мовчить. А вона ж могла би вмовляти, погрожувати, бла-

чері вулиця все ще пахнутиме отак — любов’ю та смут-