Unknown - 2017

вже стали людьми.

А Тамара зауважує голосно, мовляв, треба робити ре-

І ми вечорами ходили колами довкола людського світла,

монт, світлі шпалери потемніли від часу, та, головне, — від

довкола тепла, довкола запаху м’яса — як планети довкола

Марусиних пальців.

зірки. І якогось щасливчика людина підпустила поближ-

— Не треба ремонту! — просить мала. — Я кожну діроч-

че. На крок, на два, ближче, ближче — навіть дозволила

ку на шпалерах знаю. Я їх люблю...

підібрати рештки вечері, кістки, сухожилля. Що це було?

— Нічого, вивчиш нові, — відповідає Тамара. — Ти ж

Співчуття до одвічного ворога, нехай голодного і худого?

і нові шпалери нам зіпсуєш?

Бо навряд стародавній мисливець розраховував на дар-

Я довго не розумію. Потім хочу спитати: невже зовсім

вінівські механізми добору. Але той, хто йому довірився, нічого? Зовсім нічого Маруся не бачить? Але як я спитаю.

вижив. Вижив і став моїм предком. А та людина — першим

Маруся, втім, усе одно відповідає мені. Дитина, видно, вміє

господарем.

читати думки — принаймні собачі:

Хоча це дівча, яке водить пальцями тепер вже моєю

— Ти, може, не розумієш, — зітхає. — Я зараз тебе не

спиною, мабуть, і не людина ще — так, допитливе, грайливе

бачу, — Маруся зупиняється, ніби справді міркує, чи здатен

щеня. Все усміхається — зуби малі й нерівні. Це не я сміш-

я розуміти. Вочевидь, вирішує й додає: — Але ти не думай, ний — Маруся смішна.

я пам’ятаю, як виглядають собаки. Я бачила їх раніше. І ще, Пальчики торкаються носа — лоскотно. І я теж усміха-

Доміку, я знаю, що ти найкрасивіший.

юся, як умію. Думаю, тепер ми двоє виглядаємо дурнень-

Ці слова водночас зворушливі та образливі. Ніхто

кими.

й ніколи не називав мене найкрасивішим — окрім дівчин-

— Марусю, ти обережно? Все-таки це собака.

ки, яка не бачить мене.

Натрапивши на мої ікла, пальці тікають. Ні-ні, Марусю,

А сліпота, виявляється, не пахне нічим. Нічим особли-

вернися, я ж зовсім безпечний. Пес, а не вовк. І дівчинка

вим. Маруся пахне карамеллю, містом, шампунем з ромаш-

ніби чує мене — пальчики повертаються. Вона знову тор-

кою, матір’ю та любов’ю.

кається мого носа і оголошує:

Тільки я трохи розгублений. Сам я відчуваю свою німо-

— Холодний і мокрий. Значить, Домік почувається добре!

ту — неможливість відповісти людям їхньою мовою. Але

Що? Домік? Так мене ще ніхто не називав.

ніколи не зустрічав я людини, в якої не було б чогось та-

Ранкове сонце світить крізь візерунки білого тюлю.

кого ж важливого. А мені, якщо чесно, здавалось до того, Знову заглядає в кімнату Марусина мама:

що люди мають усе. Крім, звісно, чуття собачого. Та я собі

36

37

міркував, що його вони проміняли колись на слух і вміння

Мамі Олі, немов мимохідь: треба поговорити. Потім кли-

балакати, на зір, досить гострий, аби цілити в звірів з руш-

чуть і Машу.

ниці. Я сприймав це як певну справедливість. Навіть кон-

Ввечері, коли я знову труся об Машині ноги, вона

тракт.

штовхає мене вже з такою силою, що я вилітаю з-під столу.

На що ж Маруся могла поміняти зір? І чи можна помі-

Боляче. Маша вся в батька.

нятись назад? Маруся обіцяє, що колись неодмінно мене

— Маш, ти чого? Собака ж то тут при чому? — питає

побачить. Що ж, цікаво, чи й тоді вона назве мене найкра-

Тамара.

сивішим.

Маша пахне, як качур — той самий. І я розумію: це ніщо

інше, як лють. Дівчина вибігає з-за столу, й чути, як гупа-

ють двері в спальні. Люди за столом переглядаються, і Ве-

Туман

лика Ба каже:

— Нічого. Ну що ж...

Мені наснилося, що розмітку на дорозі від Льво-

— Краще б не їздила, — говорить Тамара й встає, щоб

ва до Новерська, білу, як молоко, з’їв кіт на ім’я Туман. Він

іти за донькою, та сідає на місце. — Та ладно. Поговоримо

прийшов і сказав мені — я всю її з’їв, і дві річки зустріли-

потім.

ся — біла й червона. Я завив уві сні, й Маша скочила в ліж-

Я вже не наважуюся випрошувати нічого зі столу. Тим

ку. Ввімкнули світло: не було кота, й розмітки не було, ми

більше, й на вечерю у цьому домі теж немає нічого м’ясного.

всі були вдома — тобто не вдома, а тут, в цій львівській

Я лежу і дивлюся крізь примружені очі на люстру, яку

квартирі на вулиці Лепкого.

Господар привіз сюди з неіснуючої країни. Здається, вона

Вранці в квартирі тихо. І тихо в обід, тільки гримотять

називалася Чехословаччина. Так, точно. Світло мене заспо-