Unknown: 2017

Вполював я того сезону лише трьох качок. Майже трьох.

Тільки чомусь все не так просто.

Третю, вірніше, третього — Вадим підстрелив погано. Чи,

22

23

може, й добре, він же завжди стріляє добре, — просто ка-

Але великий із хворим шлунком далі провадив, що

чур чомусь хотів жити. Сіпався, бив мене своїм крилом, як

з шерстю моєю щось геть не так, що бувають пуделі з ку-

кулаком Господар, булькотів щось, наче кликав на допомо-

черявою — як ось у мене, а бувають із «шнуровою». Я не

гу. І я — відпустив качура.

міг уявити, як це, та, мабуть, схоже на шнурівки кросівок

Вода в озері під Новерськом завжди така каламутна, що

Господаря. В мене справді шерсть не така. Неправильна.

крові у ній не побачиш, але її ж — чути. І чути в крові страх.

— Він придатний хіба що вівці пасти, — дядько виголо-

Але в крові того птаха було щось ще. Щось, крім страху.

сив це, наче вирок.

І я відвернувся й поплив, голосно плескаючи, подалі від

Та він, здається, і працював суддею.

того місця.

Суддя та Господар ще сперечалися, й тільки третій усе

Якщо чогось раніше не зустрічав, це важко впізна-

мовчав і курив. Той, що завжди мовчав і курив, і ніколи не

ти — як ту чупакабру. Та я тепер згадую, і мені здається, що

схибив.

в крові птаха я тоді вперше почув лють.

Ось може людина зватись Вадимом й не мати жодної

Господар розізлився. Він теж з розмаху вдарив мене. Ка-

вади. І може пес зватись Господнім Псом, а бути таким не-

чур перестав сіпатись там, в очереті.

вдахою, таким свідченням геть не господньої, а дуже люд-

Тихо.

ської природи — чи то здатності, чи то навіть любові до

А наступного дня пішов дощ. Птахи піднімалися висо-

помилок.

ко, так, що зникали над сірими хмарами. Я хотів бути качу-

ром, але мій вирій — мій дім — був у домі Господаря.

— Обираючи пса для такої справи... — повідав великий

дядько з запахом цигарок і хворого шлунку, — треба пере-

конатися, що він підходящий. Ну ти що... Це ж навіть не той

вид пуделя.

— Що ти верзеш? Він просто надто голосно б’є лапа-

ми по воді, передчасно сполохує... Малий ще, навчиться.

А вчора, то...

— Та він тобі що, людина? Що ти йому поясниш, як

інакше плисти чи що? Тренера йому винайматимеш з пла-

вання? — чоловік засміявся. — Ну, а вчора! Що це взагалі?

Кажу тобі, він не здатний!

— Ай! Йди до біса! — Господар сердився і глитав насто-

янку з різким запахом.

24

що в цих лісах полюють. І в тому, що піддаються нашим

найпростішим прийомам.

Виготовляєш опудала, встановлюєш кілька на видноті.

Розділ 2

Здалеку здаватиметься: це справжні качки застигли посе-

ред води, як люди посеред площі. Насправді ж, це прос-

то ляльки ганчіркові на мотузці. Чим більше ляльок, тим

краще: вони дешеві, та й грошей не шкода. Річ же не в гро-

шах, а в ідеї — у справедливості, якщо завгодно. Хоч я цієї

справедливості й не розумію. Та Господар упевнено каже:

Календар

хто хоче обманутися, заслуговує бути застреленим. І долоні

його ще сильніше пахнуть порохом і гаманцем зі шкіри.

На календарі, що висів при вході до старого бу-

Втім, занадто багато ляльок — теж недобре. Опудал має

динку Господаря, був 1992-й рік і голі жінки. Це був уже дру-

бути стільки, скільки потрібно, аби справжня качка вирі-

гий календар після бердичівського із Трійцею, що запам’я-

шила приєднатися до своїх — зімкнути ряди. Качки дурні,

тався мені. Я вже довіку звертатиму увагу на календарі.

хочуть чомусь, аж до смерті, триматися купи, бути одне із

одним.

Коли наставите ляльок на озері, сховайтеся та чекайте

Ляльки

з рушницею напоготові. Якщо будете терплячими й незво-

рушними, підстрелите кількох птахів.

Знаю, нечесно так ставитися до своїх обов’яз-

ків. Бо з яким же задоволенням я вгризаюся у кістки або —

якщо пощастить — то й в соковите м’ясо. То що ж я хочу,

Маша

аби хтось інший вбивав замість мене? Треба жити так, як

їси. Господар має рацію, певно: жити — як полювати.

Маша — дитина Господаря. Та, яку він ростив із

Тільки пізно. Борис тепер бере мене до озера, здається,

донькою полковника ще тоді, коли вчив дітей неправдивій, тільки з жалю — з жалю дозволяє приносити в рожевих зу-

але повчальній історії — замість безідейної географії. Та ро-

бах мертвих птахів, з жалю відпускає до води, коли зойки за-

стив недовго. Коли Маша була ще зовсім мала, з її матір’ю