Unknown - 2017

собача справа? Я, якщо чесно, іноді думаю теж, що мова —

це надто складно. Надто багато в ній протиріч, недомовок, Порода

обмовок та і брехні відвертої.

Навіть взяти саме оце слово — «пудель». У деяких

Пудель я не простий — королівський. Хоча зго-

країнах пуделями називають, до прикладу, занадто слухня-

дом мені доведеться дізнатися, що оця додаткова прикмета

них політиків. Прем’єр-міністра Великобританії Тоні Блера

для пуделів мого зросту — «королівський» — насправді на-

могли б називати спанієлем, болонкою, таксою або... — та

думана. Можливо, навіть це просто маркетинговий хід про-

британські журналісти здатні назвати свого прем’єра, як

давців занадто великих пуделів, яким треба якось виживати

завгодно, хоч бультер’єром! Він же не королева. А називали

в нашій частині світу в часи закриття швейних фабрик і по-

пуделем. Пуделем! Хоча, впевнений, жоден пудель ніколи не

вернення моди на аристократію. Думаю, англійською в моїх

відправляв до Іраку ні людей, ні собак. Ні до Іраку, ні в Ко-

документах записано просто «standard poodel» — «пудель

сово, ні в Сьєрра-Леоне, ні в Корею, нікуди. Зрештою, навіть

стандартний». Стандартний і королівський, погодьтеся, не

якби якийсь пудель і захотів раптом відправити людей на

одне й те ж. Втім, з маленького українського містечка Но-

війну, хіба люди дозволили б це? Ні, люди не підкоряються

верська вся Європа здавалася королівством із чарівної каз-

пуделям, тільки прем’єр-міністрам. Так що це журналісти

ки. Тож в ті часи, в які мені саме випало проживати своє

дарма... Люди, я думаю, взагалі тепер вільні, можуть чинити, 10

11

як собі знають, принаймні в кордонах простору, який самі

пастки-сліди. Те саме мені підказує і мій ніс. І добре

вони називають «цивілізований світ». Навіть велика краї-

було б розповісти свою історію не словами, а запахами —

на, у якій народилися всі мої рідні люди — і Господар, і ста-

самими тими слідами, що всюди розкидані, тільки й чека-

рий полковник, і всі дівчата, навіть маленька Маруся, — ця

ють на те, аби їх прочитали. Але з людьми треба розмовляти

страшна країна впала й розсипалась, як розсипається часом

їхньою мовою.

сіль або мука.

Взагалі-то це навіть зручно, що я собака. Будь я люди-

Чи, може, та країна не розсипалася, а розлилася, як річка

ною, до цього дня дуже би втомився від одної лише необхід-

після зими чи, наприклад, пляшка олії? Це ж тоді все по-

ності вирішити, якою саме мовою розповісти цю історію —

яснює. Велика страшна країна розбилася й розлилася, як

українською чи російською (інших мов я не знав би добре, розливається часом олія, куплена на Привокзальному рин-

навіть людиною — забракло би співрозмовників…). Потім,

ку якоюсь львівською пані. Країна розтікалася бруківкою

навіть уже вирішивши, я без кінця би перефразовував ре-

струмочками, ріками. І так просто її не витреш із вулиць.

чення, яке цей вибір пояснює: як краще сказати «україн-

Час іде, а людські ноги й собачі лапи зісковзують раз

ською чи російською» або, може, «російською чи україн-

у раз — прямо на коліях, перед трамваєм, який прямує до

ською»? Ні, я б просто нічого ніколи не розповів. Будь

центру, вниз Городоцькою. І все довкола липке, і ти вже не

я людиною. Але пес тут може сказати. Тож я скористаюся

впевнений: чи це люди розбили чудовисько, чи чудовись-

цим привілеєм.

ко таки подолало людей — хитрістю: тепер позбутися його

Розповім, як так сталося, що люди мене вбили. Ви не ля-

буде ще важче. І ти хочеш побігти геть, дістатися дому — але

кайтеся, страждань чи подробиць вбивства собаки не буде.

ковзаєш на розлитому, падаєш, лапа зісковзує під трамвай: Якщо ж вам йшлося про книжку зі стражданням і кров’ю,

— Тікай, Доме!

то відкладайте цю, беріться за іншу. Мені, повірите, зовсім

Тікаю. Може, нам усім зачекати, поки підсохне — тоді іти?

не йдеться навіть про встановлення й покарання вбивць.

Але все так само — підошви твоїх старих чобіт, твої за-

Імовірно, навіть я сам винен у всьому.

надто високі підбори, шорсткі подушечки моїх лап — лип-

Ця історія не про вбивство, а про життя, яке завжди

не, не пускає нас від цієї землі. І навіть за сотню років тут

йому, вбивству, передує, — про моє собаче життя, сповне-

все ще залишатимуться сліди — ледь чутний, але характер-

не радості та любові, й про їхнє людське, сповнене сумнівів, ний запах чогось розлитого, назву чого ти забув. А жінки