Unknown: 2017

спогадів і бажань. Про наше щасливе життя. Бо таким воно

все миють і миють, і думають, тікати би звідси, туди, де не

і було — щасливим, якщо озирнутися та принюхатися до за-

треба відмивати слідів, бо там нічого не розбивалося — ні

лишених нами слідів.

монстрів, ні армій, ні навіть життів.

Я хочу свідчити про свій дім. А дім твій — там, де твої

Та старий полковник якось сказав мені: немає на Землі

сліди. Дім — розпорошений, як білі уламки замерзлих річок

таких місць. Усюди щось билося, розбивалося, залишало

над Землею.

12

Частина

І

Новерськ

тремтіли, наче від холоду. Наступного ранку я почув люд-

ські голоси. Вони здалися мені божественним співом, най-

прекраснішим, що я коли-небудь чув — бо так, я ще не чув

Розділ 1

нічого. Та коли покупець прийшов за кілька десятків од-

накових днів, я вже знав, що розмовляють не ангели з ка-

лендаря, а люди, знав, що я не найслабший з-поміж братів, знав, що скоро прийде покупець. Знав навіть, чому сипле

білим чужим за вікном — бо тепер зима. Тож коли жін-

ка, перша з-поміж усіх жінок, яких я на правах пса, не чо-

Пудель як зброя

ловіка, називатиму своїми жінками, перегорнула сторінку

календаря, я вже розумів, що це означає: всі ми пережили

Пси не бачать себе у дзеркалі. Та попри те, що

зиму. Й тепер будемо жити.

я ніколи себе не бачив, нескладно здогадатись, як я вигля-

Так, я демонстрував неабиякі успіхи. Покупцю Борису

даю. Білий пудель надто високого зросту, висока скуйовдже-

тоді було тридцять два, й він теж був людиною неостанньою: на гривка, симпатичні манжети на лапах. Щоправда, шерсть

встиг закінчити географічний, вступити до комсомолу (чи

на лівому вусі помітно темніша й має брунатно-жовтий

навпаки — здається, не вступивши до комсомолу, важко

колір, — я чув, як про це говорили ще при покупці — дефект!

було закінчити університет?), одружитися, запліднити дру-

Хоча, сподіваюся, й така прикрість не завадила би мені зігра-

жину донькою (чи в іншому порядку?), одружитися вдруге,

ти, приміром, пуделя Артемона у виставі «Буратіно, або Зо-

облишити комсомол, розлучитися знову, позичити великі

лотий Ключик». З мене вийшов би непоганий актор, і я в зу-

гроші в одного з безлічі комсомольських друзів, поїхати до

бах підносив би головному герою великий картонний ключ.

Угорщини з великою клітчастою сумкою, повернутися й за-

Чоловіка, який купив мене маленьким дурнятком у 1991-му, снувати бізнес, і купити авто, а потім продати й купити інше, я завжди називав Господарем, інші — звали і звуть Борисом.

і купити мисливську рушницю, і купити мене...

Або Борисом Андрійовичем.

Так, я маю визнати: Господар купив мене як рушницю.

Коли він купив мене, мені був лише місяць, але я вже

Пудель ж бо французькою, здається, «caniche», а тому має ло-

демонстрував неабиякі успіхи. Я розплющив очі — це ста-

вити «canards»1 — за визначенням. Це так само правильно, лося десь на десятий день мого існування. Я почув звуки —

як те, що людина мусить таки бути людяною, українець —

це сталося на одинадцятий. Першим, що я побачив, був не

українським, росіянин — російським, поляк — польським

сосок моєї великої білої матері й не мої брати, а календар

і таке інше. Та, скажу чесно, на мою скромну собачу думку, все

на стіні. Вітер із прочиненої хвіртки теліпав цей календар, і три фігури, схилені над одною-єдиною чашею, беззвучно

1 Canards — з фр. «качки».

16

17

це не вельми добре працює. Повсякчас хтось відмовляється

Тоді я ще був Домініком. Це необхідність короткого,

відповідати своєму імені. Чи просто не може впоратися?

наче той постріл, назвиська для справжнього мисливського

Борис Андрійович точно не знав французької, тож я так

пса перетворила Домініка на Дома.

ніколи й не дізнаюся, чому він обрав мене. Думаю, продав-

Господар казав: десь у Альпах є гора, яку звуть точно

ці-родичі його просто вмовили. Розповідали, як чудово ве-

так — Домом. І верхівки її теж білі й нерівні, як моя гривка.

ликі пуделі полюють на диких качок. Мовляв, цей Домінік

Мій Господар був трохи романтиком. Інші мисливці — ні.

із дефектним вухом — нащадок справжнього мисливського

Й вони насміхалися з мене ще дужче. Тільки один не сміяв-

роду. Борис повірив? Незручно було відмовитися?

ся, той Мисливець на ім’я Вадим. Він мовчав і курив, і так