Unknown - 2017

й від повітря з вулиці на мить стало легше дихати. До крам-

реїхали.

ниці увійшов хлопець — гроші, книжки, сперма — я одразу

Старий антиквар розвів руками, ніби говорячи —

впізнав цей набір.

що ж вдієш із божевільними. А Марік раптом сказав:

— Доброго дня, пане Генріху! Як ваші спра.. — Марік

— Це звучить серйозно.

на мить замовк, побачивши нас. — О, ви вже й старих псів

Маруся повірила:

приймаєте? Хіба вони не покусають ваші скарби?

— Так, а мене виганяють, — пожалілась вона. Тобто

Хлопець теж нас упізнав.

Дома виганяють. Але я ж з Домом.

— Маріку, рідний, та я ж їм кажу, що не можна з со-

— Ясно-о... — протягнув Марік. — Пане Генріху, соба-

бачками! Зараз я їх виведу, так-так, почекай, — і бородань, ки — друзі людини. Костянтин Вікторович вас, звісно, дуже

знявши окуляри, почав висуватися з-за прилавку.

шанує, ви знаєте, але ж це все-таки і його магазин теж...

208

209

Запилений Генріх щось пробулькотів про те, що ні-

— Добре, що хоч від дому ключ маєш.

хто не купує нічого. Людям не цікаве минуле, всім подавай

Маруся всміхнулася в темряві.

фільми про термінаторів.

— Ну бувай, мала. А, до речі, це ось тобі... Ну, це все, що

— На поляків одна надія, але конкуренти...

я маю з собою.

— Ну добре. Ви ж знаєте, я спробую вмовити шефа.

Я думав, Марік зараз даватиме дівчинці гроші, вона,

А що вона шукає, оцей ключ... Ви змогли б знайти його?

звісно, відмовлятиметься, й зустріч ця так погано завер-

Ви пошукайте ще раз. Зв’язки задійте... Це, знаєте, донька

шиться. Але Марік витягнув із кишені касету.

подруги Костянтина Вікторовича.

— Ти ж музику любиш? Мамі, до речі, привіт.

Антиквар зітхнув.

Маруся поралася з впертим вхідним замком, а Марік

— Добре, Маріку, я пошукаю. Але ти передай Кості, що

уже спускався, а потім чомусь зупинився та крикнув зни-

дохід зовсім... Я знову все вклав, купив ось... Дивись, бачиш

зу:

там нагорі? Двадцять томів!

— А скриню ми тобі обов’язково відчинимо! В нас всі

— Бачу-бачу! — всміхнувся Марік. — Що ж, заздалегідь

замки відчиняються! Не хвилюйся, мала!

вам вдячний за ключ.

Маруся пахне такою щасливою: їй все вдалося... Піти

На тому всі попрощалися, й ми разом із Маріком вийш-

і прийти самій — нехай навіть поки що без ключа. І Марік

ли з крамниці. На іншій стороні вулиці, мені здалося, я бачу

цей тепер обов’язково відчинить для неї скриню.

капелюшок Надії Іванівни — та, певно, здалося.

— Він такий добрий, правда? І голос такий красивий, —

Марік запросив нас із Марусю на тістечка — найсмач-

каже вона мені.

ніші в місті, в кафе на Вірменській. А потім — на морозиво

Які ж люди передбачувані, навіть десятирічні. Голос як

на Жовтневій.

голос.

Навряд у кафе можна з собаками, але Маріку чомусь

Вдома на нас дуже сердяться. І я, звісно, вдаю, що ні при

ніхто нічого не говорив. Поки Маруся їла, Марік розпиту-

чому (іноді добре, що люди пуделів вважають дурненьки-

вав про Маму Олю, про Марусиного невидимого батька,

ми).

який тепер живе десь аж у самому Нью-Йорку, про полков-

— З іншого боку, Марусі ж треба вчитися само-

ника і Велику Ба, про музику, яку любить Маруся, й про

стійності, — каже полковник.

парк, де вона любить гуляти зі мною.

— Для чого? — хором питають жінки.

Я думав спочатку, що Марік відведе нас до кіоску, та він

— Треба спершу вилікувати її, — пояснює Оля.

чомусь добре знав наш під’їзд і впевнено підійшов до две-

Полковник тільки зітхає, здається. І чим старшою ста-

рей на третьому поверсі.

ватиме дівчинка, тим важче їй буде втекти від надмірної

— Не треба дзвонити. Там бабуся, напевно, ще спить.

опіки жінок. Зрештою, їм залишилось плекати тільки одну

У мене ключ.

Марію. Але ми ж все одно тікатимемо.

210

211

Господар усе не з’являється, навіть не дзвонить. Втім, Якщо помилиться — Оля змусить надрукувати весь текст

мені не так вже й погано з Ціликами, хоч вони й диваки —

наново.

можливо, саме тому, що вони диваки.

— Може, її теж візьмуть до військкомату? Там, мабуть,

потрібні такі, що швидко друкують, — міркує старий. —

Був би я тільки живий...

Фото з білими плямами

Марусі не дуже подобаються звичайні літери. Пишеш,

пишеш — а перечитати не можеш. Крапочки Брайля були

Замість виконати обіцянку, Марік знову зникає

зрозуміліші, пальці любили їх, досі ще не забули. Вона все