Unknown - 2017

здається, ніби це все вже було. Тільки тепер я по той бік

но, колись була.

дверей. Тікаю разом із Марією.

— Доме, ключ можна знайти. Пам’ятаєш, бабуся Віра

Гавкнути голосно, поки ще не зачинилися двері? Щоби

казала, що таких скринь і таких ключів безліч у Львові...

потім не шепотіти собі знов «mea culpa»?

Принаймні було колись.

Маруся постукує тростиною по сходинках. Рахує. До-

Маруся взуває туфельки. Де Мама Оля ховає тростину,

роги назад немає.

дівчинка вже давно вивчила. Вона бачить — бачить ціль

Та раптом на першому поверсі відчиняються двері

краще за будь-кого. Всім її мрія видається смішною, всі її

квартири. Й це, мабуть, вперше я радий бачити діда Євгена.

відмовляють від пошуків. Навіть Маша завжди сміялася.

— Ти куди? — хрипить він до Марусі.

І ось Маруся так мене переконує, наче я теж їй не вірю, теж,

— Так... гуляти, пане Євгене, — відповідає дівчинка і хит-

один із дорослих:

рує: — Як завжди.

— І не відмовляй мене, Доміку, — просить. — Мені

— Ви ж з дідом гуляєте... — недовірливо цідить сусід

самій страшно. Трошечки. Та ми ж не хочемо, щоби я все

й оглядає мене, так, ніби чекає, що я якось викрию свою

життя просиділа в цих кімнатах?

малу співучасницю.

О, то справа не тільки в ключі, а й в бажанні вирва-

— Ні-ні, чого ж? Я й сама з Домом теж ходжу гуляти.

тись з-під опіки. Вийти на вулицю — майже як випусти-

Дідусь же на дачі, попросив мене його підмінити, — й Ма-

ти назовні когось, зачиненого в залізній скрині. То невже

руся підштовхує мене вперед.

200

201

— А тітка твоя де? — кричить навздогін колишній пар-

Ніні, можливо, не було від чого тікати — просто так побігла

тизан, та ми вже виходимо з під’їзду. — Поки одну шукаєте, вона за течією ріки. Я мав би зупинити малу. Але ж я досі

другу... Марусю!

їй винен за ту історію із вокзалом. І крамниця справді бли-

Його голос зникає, коли за нами зачиняються двері. Ось

зенько. Знаю, дорослі люди чи який-небудь взірцевий пес

і все.

сказали б, що це безвідповідально. Та я не взірцевий. І —

Я відчуваю, як на вулиці кров дівчинки змінюється, ви-

ніде правди діти — я й сам хочу відчинити чортову скри-

ростає зсередини страх. Капітан Крюк розправляє вітрила, ню. Бо де це бачено, щоб мій ніс не міг розпізнати, що там, й сміються всі карабаси.

всередині?

— Ми ж зможемо, правда? Ти мені допоможеш, Доме?

Ми ступаємо на останній пішохідний перехід. Поруч

Авжеж, Марусю. Хоча, сказати по правді, все це дуже

нікого, і я сам тягну Марусю вперед. Вона довіряє мені так, схоже на авантюру...

наче я справжній пес-поводир.

Так, звісно, треба колись дитині вийти з дому самій.

Автомобіль виїжджає з-за рогу. І я панікую на мить.

Але хіба вже час? Приміром, дівчинку з поверху вище, яка

Назад чи вперед? Встигаємо? Ні, я не поводир. Ніхто не на-

мучить нас всіх Бетховеном, батьки ще не відпускають від

вчив мене, як це — вести й відповідати. Й ніхто не навчив

себе. Що, як хтось образить Марусю в крамниці або по до-

водіїв у цьому місті гальмувати на переходах. Хай мені буль-

розі? Автомобілі, безхатьки-пси чи люди — домашні, та все

тер’єр — я рвонув вперед. Потягнув, мабуть, надто сильно.

одно злі.

Маруся падає, — певно, нога підвернулася. Люди такі не-

Але ми вже в обмілілій через спеку людській ріці — тре-

стійкі на своїх двох. Звук гальм вдаряє по вухах. Марусю?..

ба плисти. Маруся рахує кроки до повороту. Має бути рів-

Водій кричить нам щось, опустивши скло. Марусю?..

но сто п’ятдесят п’ять Марусиних кроків. Поворот. І двісті

— Нічого, Доміку, все в порядку, — дівчинка підіймаєть-

сімдесят три — тільки б не збитися. Один, два, три, чотири, ся, знаходить тростину. — Нічого, пішли. Знаєш, в який бік?

п’ять...

Я веду. Маруся, ясна річ, загубилась у просторі, коли

Ніхто з дорослих не зупиняє дівчинку з тростиною й бі-

впала.

лим пуделем. І я — не зупиняю Марусю. Не мені звинувачу-

— Дівчинко, куди ти? Ти хіба не... — починає жінка з ве-

вати людей у байдужості.

ликими клунками та ароматом курника.

Та Марусю й не зупиниш уже. Крюк відступає, карабаси

— Зі мною все добре, дякую, — туркотить у порожнечу

сміються все тихіше. Маруся надто зосереджена, щоби бо-

Маруся, й ми шкандибаємо далі.

ятися. Двісті одинадцять, двісті дванадцять... Їй майже по-

На Марусі джинси, порвані на коліні, й нам тепер точ-

добається проходити цей лабіринт. Можливо, навіть все це