Unknown - 2017

що полковника — він досі вдає, що не знає про зникнення

старий, як полковник. Носить подертий капелюх, не

Маші, що вірить у раптове навчання в сонячній Ялті.

вітається, на дачу приходить, щоб випити — вдома, вид-

— Тепер не кричи, будь ласка. Я хочу поспати.

но, не дозволяє жінка. На городі п’є й переважно плаче:

Оля вкривається ковдрою з головою. «Так, не люди-

може, такий характер, а може, нутром чує, що під його

на, — шепоче. — Не людина, а... хто?» Вона знову прова-

городом, — а під городом кістки. Тут з півстоліття тому

люється в прокурений салон мерседеса.

когось розстріляли.

190

191

Минуле самого сусіда мені невідомо, руки його пахнуть

Але все добре. Ніхто й ніколи не повірить у такий до-

паперами і чорнилом — як у дрібного чиновника. В СРСР,

нос. Винищувач на городі? Винищувач у величезній тепли-

певно, було безліч таких. Але зараз він передусім горілкою

ці? Це божевілля. Так не буває.

пахне, вона затирає всі інші знаки — й насправді десь все-

Старий сусід довго шкандибає назад. Зупиняється біля

редині, невидимо для людей, нечутно для псів, горілка так

нашого городу.

само притлумлює пам’ять. Одного дня Тамара буде, як цей

— Олексійовичу! — кричить. — Позич мені пару рублів,

старий.

а?

Дідуган шкандибає поміж строкатих огорож. Витя-

Та полковник не чує. Не чує й не знає. Летить собі в бре-

гує шию, проходячи повз город полковника. Дивиться

зентову далечінь. Теж за звичкою, за старою радянською

на привезені нами відра та граблі — упевнюється: зло-

звичкою, — просто в кожного свої звички.

чинці на місці. Я вже здогадуюся, куди він іде. Я — слі-

дом. Під вікнами міліції я вслухаюся:

— Я вже тобі сказав, дід! Провалюй! — гаркає хтось.

— Та я ж... — це голос сусіда.

— Нап’ються оце... Що ти там робив взагалі? Огірків

чужих захотілося, а? Помідорчиків?

Добре, що міліціонер не знає, що за огірочки в нашій

теплиці. Алюмінієві, зовсім як в пісні, яку я чув із Маши-

ного магнітофона. « Зачем я сажаю алюминевые огурцы.

А-а. На брезентовом поле... ».

— Допився, наволоч... Бригаду викликати тобі? Чи

в обєзьяннік? Догр-р-раєшся!

Чути, як щось падає, — можливо, навіть наш ворог.

Він виходить, пригнічений і старий. Похитується на по-

розі відділку. Для чого він доносив на нас? Злості в крові

я не чую навіть тепер. Тільки горілку — й образу на мілі-

ціонера. Наш сусід доносив на нас просто за звичкою. Не-

вже так? Просто за старою радянською звичкою доносити.

Викривати, поки тебе самого не викрили. Просто так, бо це

можна.

192

через генерала Лисицького її другий чоловік втратив усе

й сховався у пляшці. Генерал підняв родичів дружини не

так вже й високо, та падати було боляче. З офіцера в симпа-

Розділ 7

тичному німецькому містечку до безробітного на околиці

Донецька — не кожен витримає, — міркує Тамара. Й вона

також не залізна. Після зникнення Маші теж усе більше го-

ворить зі мною, шукає в минулому ключ: оту мить, коли

визначилося майбутнє доньки.

Берлінська стіна, сповідається Тамара, впала якраз тоді, Колії та аеропорти

коли потяг, яким вони поверталися до Шверина, перетинав

кордон. Потяг стояв на станції Брест. Там, на цій станції, Тамара кочує з міста у місто. В автобусах і плац-

закінчувалося те, що радянські люди вважали своїм вели-

картних вагонах. Перетинає вже навіть державні кордони,

ким домом, як в пісні « Мой адрес — Советский Союз... »

все слідами Машиного дитинства — Курськ, Ленінград, До-

— Різниця між шириною колій тут і там — кілька санти-

нецьк... Тільки в Шверин тепер не проїхати — хто Тамарі

метрів всього, але з радянськими колесами далі — ніяк, —

відкриє візу?

бубонить Тамара, й тут же махає рукою, розплескуючи яду-

Додому жінка тепер приїздить лише зрідка, схудла, але

чий напій: мовляв, що ти розумієш, дурненький. — Раніше

не змарніла. Знову стала схожа на царицю, дарма що зістриг-

«російська колія» була ще ширша... — вона розкриває руки, ла довге волосся — зручніше в дорозі. Полковник свариться: мов для обіймів, демонструючи широту російської колії.

— Жінці зістригати волосся? — каже, та замовкає, зу-

Можливо, ідея була в тому, аби так потрохи цю колію

стрівши Тамарин погляд.

звужувати, аж поки не стане схожа на європейську.

І я розумію: він, звісно, все знає про Машу. А ще здаєть-