Unknown - 2017

він сьогодні на полюванні, чоловік нахилився до віконця

із неї навіть називав хлопця на ім’я, дивно так — Марік —

й тихо попросив сигарети. Я впіймав себе на думці, що уяв-

і лагідно. Але й старий антиквар, як і всі, теж платив йому.

ляв власника мерседеса й Маріка (бо хіба хлопець не така ж

А Марік часом затягував до крамниці якісь загадкові ко-

власність?) монстром, а він — звичайний. Тихий голос не

робки й мішки...

пасує до великого золотого хреста, що просвічує крізь фут-

Усі платили, звісно, не цій дитині — певно ж, тому, хто

болку, до модних адідасових смужок на штанях, до задавне-

часом ховався всередині чорного автомобіля й чекав — на

ного запаху страху на стертих у тренажерних залах долонях.

сигарети, гроші чи проститутку Світланку. А може, й ще

Можливо, й Оля подумала те саме: не такий уже він

комусь вищому за пасажира, далі за харчовим ланцюжком.

і страшний, і — наважилась запитати про борг. Це ж були

182

183

великі гроші для неї — втім тепер уже менші, через інфляцію.

Не знаю, наважилася б Оля чи ні, та чоловік однаково

Але, виходить, Оля сама, першою, заговорила з цим чоловіком.

заговорив першим:

Пояснювала багатослівно:

— А ти така ж руденька, з веснянками... Ти мене пам’я-

— ...Тут ще дівчина вас чекала... Не пам’ятаєте? — Оля

таєш? Я ж оце...

готова здатися, вона ж завжди здається, але додає, наче це

Та Оля, звісно, не пам’ятала. Вона злякалась і обірвала

може допомогти: — Я її вчила в школі, а вона сіла до вас...

розмову:

Чоловік мовчить і дивиться на жінку так, ніби справ-

— Ні, вибачте, не пам’ятаю. Вам ще щось?

ді намагається пригадати. Стільки зморшок зібрав на лобі.

Я знаю тепер: якби Оля не була така перелякана, не кру-

Може, Світланку пригадує, може, ще щось.

тила по колу, як набридливе мелодраматичне кіно, думки

— Не люблю бути винним, — каже. — Це мій водій, ма-

про племінницю-утікачку й доньку, то, можливо, обличчя

буть. Я би запам’ятав. Ось, тримайте, — і він простягає гро-

боржника здалося би їй знайомим. Вона б пригадала, що

ші, більше, ніж треба.

він був непримітним її однокласником. Завжди був окремо, І мені раптом здається, що річ не в тому, що голос чо-

й весь клас вважав його підлабузником. А красуня-відмін-

ловіку не пасує — йому просто не личить те, ким він є. Час

ниця Оля змінила надто багато шкіл, аби запам’ятовувати

надто швидко змінює декорації, люди випадково обирають

таких. І навіть коли перевелася до Львова й зустріла цього

не свої ролі. Немає часу на прослуховування, тексти акто-

юнака в коридорі історичного факультету — вона й тоді не

рам роздають навмання. Запахи й звуки викривають по-

впізнала знайомого. А він упізнав.

милки на прем’єрі.

Люди потяглися з тролейбусної зупинки, й довкола кіос-

— Зараз, я дам решту...

ку враз стало людно, хоча більшість із пасажирів тролейбу-

— Не треба. Беріть з відсотками, — покупець усміхаєть-

са не зможе купити нічого — лише роздивлятимуться, наче

ся, він зачаровує, хоче зачарувати. — Марік не спеціально, кіоск — це музей.

він нормальний пацан. Він тепер... прихворів. Ти б помоли-

— Ну, нехай, — сказав чоловік. — Познайомимось ще

лась за нього... У нього, знаєш, яке смішне прізвище? — чо-

раз. Я зайду ще до те... до вас. Мене Костею звати. Але тут

ловік дивиться Олі в очі й чомусь переходить на ти. Ймовір-

я відомий як Антиквар. Непогане поганяло, скажи? Інтелі-

но, він відчуває за собою це право, Оля ж уже тримає в руках

гентне, — він засміявся неголосно і нещиро. — Я теж на

його гроші — оті «відсотки». — В нього прізвище, знаєш,

історичному вчився. Будуть проблеми — скажи «Антиквар

яке смішне? Мендельсон! І поганяло таке ж, за збігом. Він

все вирішить», ясно?

ось одужає й нам на гітарі заграє... — чоловік сміється.

Оля тільки кивнула.

Уже з кількома такими чоловіками Оля хотіла загово-

Оля добра — відпускає власникам іномарок не лише

рити — згідно з мудрою притчею про кавуни та рекет. Але

сигарети, але й гріхи. Гріхи ці, певно, великі — як інакше

обережність завжди перемагала. То чи спробувати тепер?

заробиш багатство? Тамара каже — ніяк. Оля вірить і не

184

185

замислюється. Власниця кіоску якраз і платить за те, аби

клієнтів. І тоді хтось забуває, за що саме бився, й, ураз про-

Оля могла не замислюватись.

тверезівши від думки про гроші, запитує: