Unknown - 2017

має бути всередині — крихітний, тільки твій, як у равлика.

— Коли я виросту, буду жити в Америці! — каже мала.

Маруся вже навіть чула голос справжньої американки,

— Та хто тебе пустить туди? — запитує дід.

й не кого-небудь — дружини президента. І ні, не по телеві-

Світлі прямокутники вікон на темній вулиці миготять,

зору — наживо, біля школи, от чесне слово. Вірніше біля

змінюють візерунки в кімнаті. Сусіди — щасливці, в них

тюрми колишньої. Гілларі Клінтон урочисто відкривала

чомусь світло вже є. А Цілики все ще в темряві — тому

пам’ятник жертвам репресій. Полковник тоді нервував

й розмовляють одне з одним.

дуже й тягнув нас з Марусею через натовп швидше додому.

Колись Іван думав, йому ще доведеться зустрітися

— Я би хотіла бути дружиною президента, — каже тепер

в небі з американцями... Та навіть не в тому річ. Іван боявся

мала. Спішить висловити всі мрії, поки ще не дали світло.

нової великої війни. Та обіцяна війна чи то так і не почала-

— А чого ж не президентом? — сміється старий.

ся, чи то розбилась на кілька маленьких воєн і завершила-

— Ну... не можна.

ся непомітно, у телевізорі. Тільки однаково Америка була

— Чому це, качко? — оживає полковник. — Дівчата теж

країною, звідки прилітали в небо Івана Цілика винищувачі

можуть бути... Більшість бабів, звісно, дур... не дуже розум-

з білою зіркою — битися проти зірки червоної, не на життя.

ні. Але ти розумна! Ти...

Й навіть голос цієї самої Америки з радіомушлі не міг поз-

— Діду, ти що, нічого не знаєш?

бавити спогадів.

Старий справді не знає, і я не знаю: президентом може

— Ну, я просто знаю, що буду там жити. В Нью-

стати лише той, хто народився на території США, пояснює

Йорку, — заявляє Маруся. — Всього можна досягти.

нам мала. Вкоріненість matters2.

Коли я бачитиму...

— Ну, ти можеш тоді... — починає полковник, та він же

Маруся продовжує торохкотіти, а дідусь хитає в темряві

ніяк не хоче вимовляти всує це слово — «Україна». — Ти мо-

головою. Й тіні дерев хитаються на стіні.

жеш стати президентом Львова. А як станеш, подбай, будь

Одного дня, розповідає Маруся, за нею приїде бать-

ласка, щоб світло більше не вимикали. І щоб вода гаряча!

ко. Це, ймовірно, буде тоді, коли вона вже буде здорова.

— Воду зроблю, — говорить Маруся серйозно. — А світ-

А може, вона почне бачити саме там — на острові. Бо всі

ло ні. Треба вимикати хоч іноді. Я, якщо стану дружиною

вони, батько, Мама Оля й Маруся, житимуть на чарівному

американського президента, то ми й в Нью-Йорку таке

острові — на Мангеттені, звісно.

влаштуємо — вечори без електрики.

Може, Маруся й має рацію: треба їхати до Америки.

Та поки що нью-йоркці можуть спати спокійно. Мару-

Кажуть, там живуть так, як раніше Цілики — у вічній го-

ся досі буває лише на одному острові — своєму залізному, товності до переїзду, принаймні зі штату в штат. Там навіть

будиночки будують легкі, такі, що ураган їх відносить разом

2 matters — з англ. «має значення».

198

199

посеред кімнати. Вона згортається калачиком на скрині

Маруся насправді не вірить у казку про гарантоване їй

і завмирає. Вона виростає із цього острова, тільки відпус-

прозріння?

тити його не може. Я думаю: може, вона і не подорослішає

— Мене вчили, — продовжує мала пошепки. — Треба

ніколи, і час в цій квартирі ніколи не йтиме правильно,

продумати свій маршрут. Але ж ми все добре знаємо... Пам’я-

доки великий ключ не повернеться в замку?

таєш, Доме, той дядько Костя, ну той, що постійно прихо-

дить до мами, казав про антикварну крамницю? Вона ж тут

неподалік, правда? Мама описує все, що бачить, і я знаю...

Шукачка

Коли ми йдемо в бік центру, то іноді проходимо повз крам-

ницю. Я рахувала кроки. Там продаються всі старі речі. І там

Ні, не дарма кажуть: де няньок багато, там буде

можуть бути старі ключі. Спершу ми повернемо направо,

дитя без ока.

сто п’ятдесят п’ять кроків, потім перейдемо дорогу, когось

У той день Мама Оля думала, що Маруся з дідом. Ста-

попросимо допомогти, а потім двісті сімдесят три кроки і...

рий — що з матір’ю. А Велика Ба просто заснула — зане-

Виходимо. Велика Ба хропе у своєму кріслі, в’язання ви-

дужала й раптом став хриплуватим голос — єдине дзвінке

пало з рук. А я сподівався, може, вона нас зупинить? Мені, й повітряне, що ще залишалось від тої Лілі, якою вона, пев-