Unknown - 2017

но дістанеться вдома за цю мандрівку. Цілики не цінують

сімейне у Ціликів, така вроджена вада — схильність тікати

модних тенденцій. Нам дістанеться — якщо ми дістанемо-

з дому. Нікому не казати нічого, просто іти. Й навіть бабусі

ся додому.

202

203

— Я шукаю антикварну крамницю, ви не підкажете?

Я стежив за ними. Незнайомці торкалися білої печі —

— Антикварну? Так от же. Бачиш, де жигулі зелені, —

«п’єц», так вони її називали. Тицяли пальцями у візерунок

хлопець не зауважує, що Маруся не бачить ніяких жигулів.

з дубовим листям на стелі, роздивлялися скриню. О, як же

Літо — темні окуляри нічого не означають.

вони закохались у неї. Як просили продати. Піч або стелю

Та ми майже на місці. Тільки б в крамниці нас сприйняли

забрати годі, а скриню — можна. Хоч і важка.

серйозно. Так, пси трохи наївні, як діти. Я вірю в те, що десь

Та Маруся цього не дозволила би ніколи.

має бути цей ключ — великий, старий, як ключ від міської

— Ні, мамо, ні! — шепотіла вона, сльози стояли в очах,

брами. Як не крути, це ключ від минулого, хоч я й розумію, і незнайомці перезиралися: в чому річ, що за дивна дитина?

що в скрині зовсім не бальні сукні. Там якась важливіша

А могли ж і продати скриню, гроші якраз пішли б дів-

історія. Чому б інакше днями незнайомці знову дзвонили

чинці на лікування. Але вона вірить тепер ще дужче: все-

у наші двері? Вони сказали: ці кімнати колись належали відо-

редині приховано якийсь вселенський секрет. Господи,

мому польському письменнику. Не зовсім, щоправда, нале-

невже і я так думаю? Треба лишень знайти ключ, і одного

жали. І не тільки польському. Або принаймні нацисти точно

прекрасного дня скриня відчиниться — й ось тоді львівські

відмовили йому в праві називати себе поляком і — відпра-

вулиці набудуть правильних запахів, кольорів і форм, і ви-

вили би до гетто, туди, де вже були інші з його родини. Але

ведуть врешті загублених мешканців цього міста до світла, не відправили, хтось врятував — може, Бог, може, докумен-

і розірвані сліди поєднаються в одну велику історію. Все

ти фальшиві, може, випадок. Незнайомці казали, юнак став

виправиться, все-все на світі. Ага, авжеж.

потому таким знаменитим, що тепер, особливо, якщо вклас-

— Ви не підкажете, де тут антикварна крамниця?

тися трохи в рекламу, тисячі шанувальників приїдуть сюди,

— Не бачиш шоль?

щоби просто побачити ці кімнати — так-так, оці, в яких те-

— Вибачте, я справді... Вибачте.

пер проживають Цілики та дурний собака.

А крамниця була ось, перед нами. Я тягнув дівчинку за

— Ми готові обговорити ціну та підшукати заміну.

собою, та вона, видно, не довіряє мені після випадку на до-

Та полковник не хотів навіть чути про це:

розі, йде в протилежному напрямку, намагається когось за-

— Шахраї! Іноземні пройдисвіти! Геть! — знову кричав

питати, врешті — звертається до якоїсь пані у капелюшку...

він.

Я вже десь її бачив і нюхав.

Родина полковника недарма вчилася обережності. Ні-

— Ви не підкажете, де тут антикварна крамниця?

хто ніколи нізащо не пустив би незнайомців всередину...

— Звісно, ось.

Так думає Іван Цілик. Однак того разу полковника не було

Жінка пахне книжками — так, як пахнуть лише деякі

вдома, Тамара подалася на ринок, Велика Ба задрімала.

невгамовні читачки й всі без винятку бібліотекарки. А ще

А незнайомці пропонували Ользі чималі гроші — просто

землею чомусь пахне, й не просто землею, а такими її шара-

за те, щоб увійти.

ми, до яких носом ніколи не дотягнутися — аби добратися

204

205

до такої глибини не обійдешся без махання лопатою. І ще, сонячний... — вона обірвала себе, певно, подумавши, що Ма-

гіркотою пахне стара — може, від знахідок у тій глибокій

русі це нецікаво. Й заговорила вже геть про інше: — Я цю крам-

землі. Такі люди не забуваються. Це та сама пані, що году-

ницю знаю. Господар мій к-колега, історик. Д-дуже хороший.

вала голубів біля гімназії Магдалини. А потім я бачив цю

Так Надія Іванівна підвела нас аж до самої крамнички, по-

жінку вдруге, в натовпі біля нового пам’ятника, на від-

прощалася й сказала навіть, що в Марусі прекрасний пес. Ди-

криття якого приїхала сама Гілларі. Стара пані привернула

вачка. І може, я й не налякав її тоді, біля школи? Хто я такий, мою увагу — вона плакала. Тобто, не впевнений, чи текли

зрештою, щоб налякати людину з такою гіркотою всередині?