Unknown - 2017

зумів я вже все. І поки світ Ціликів остаточно руйнується

довкола мене, щось починає руйнуватися і в мені.

Я ж раніше не знав цього безглуздого відчуття — про-

вини. Чи знав? Коли хапаєш зубами птаха й чуєш — сер-

це-то б’ється ще. Птаха вже не врятуєш, себе — ще можна.

Несеш дичину до мисливця. Не я стріляв — ти. А в роті та-

кий характерний смак, і пір’я застрягло поміж зубами. Але

ти служиш Господарю. Господь тому й не дав псові мову —

щоб не питав. Бог, видно, Господар теж. І схожий на мого —

всіх створив хижаками.

Звідки ж це дурне відчуття? Я в чужому місті. В квар-

тирі чужій. З чужими людьми. Я не повинен був пильну-

вати їхню наївну закохану Машу. Я їм не сторожовий пес.

Я навіть не їхній пес, я не Ціликів.

Кажете, Господар подарував мене? Але кому — Маші.

То нехай забирає тепер. Так є. І так я думав і того ран-

ку, коли Маша тихо вдягала куртку та зношені черевики.

170

каже, простори СРСР були безкраї — хіба за те їх і було

любити. Забуваєшся, каже, де ти, в якому небі, як потрапив

у кабіну пілота.

Розділ 6

— Я ж пас би корів у селі... — повторює. — Я ж пас би

корів у селі, якби не Совєти. Виходить так?

Виходить, полковник Цілик не проти був служити тій

безкраїй країні, виходить, він сам радо обрав для себе таке

служіння. Так, пілоте, ти мусив бачити з висоти, на яку під-

няла тебе ця велика країна, тільки хороше — або нічого.

Пожежа в чужому домі

Ніби країна давно померла — ну або ти помер.

Пілот Цілик заплющував очі та залітав у білі, як пуделі, Це не я винен у Машиній втечі — Цілики винні.

хмари. Він пас би корів — тільки ж їх не лишали по собі вій-

Сусіди мають рацію, з Ціликами щось справді не так. Вони

на й те, що називалося колективізацією. Потім корови з’я-

розгублені, наче діти без батьків. Втім, розгублених зараз

вились — але люди були вже не ті. Тихіше говорили поміж

повно — ходять, як привиди, за сто метрів у натовпі від та-

собою. А Цілик уже літав там, у вишині. МіГи збиралися

ких уже тягне страхом. Такі не вміють навіть поговорити

в небі у білі зграї. Цілі алеї МіГів.

одне з одним — сповідаються випадковим людям і псам. Не

— Говорити треба менше, — учить полковник, хоча,

знають, чого чекають, — але кожен чекає обов’язково. Іноді

погодьтеся, це доволі безглузда порада псові. — Це в небі

навіть на яку-небудь коробку приводів для винищувача

можна кричати. В небі проститься все.

МіГ-15...

— Одного разу... — полковник вкотре розповідає одну

А Маша ось не захотіла чекати в цьому таборі для бі-

зі своїх історій, де він виживає, бо для Ціликів навіть аеро-

женців. Може, й правильно, що втекла?

динаміка змінює свої закони. Каже: — Я таки набрав висо-

Від таких, як Цілики, треба тікати подалі. Їх надто дов-

ту. І якби був Бог, я б тоді долетів до нього.

го водили колами — від республіки до республіки, від гар-

Літак сів на поле рівнесенько, й Іван ще довго сидів

нізону до гарнізону. Більше сорока років — і це зовсім не

у кабіні, ще довго кричав. Кричав так, як тоді, коли бомби

порівняння з безкінечним ходінням пустелею — просто

падають та вбивають усіх довкола — крім Ціликів. Кричав

факт біографії. Спочатку кола були далекі, долинами рано

українською посеред карельських сосон, як серед своїх. Хто

замерзлих річок в Забайкаллі й Карелії, степами казахськи-

його чув там? Хіба що диспетчер. Хто його там розумів?

ми, грузинськими аеродромами поміж принишклих гір. Ці

Хіба привиди.

кола лежать на шкірі полковника й Великої Ба, як кільця на

У перші вечори після повернення з Крайновки Цілик

старих деревах — слідами, запахами тих місць. Полковник

говорив особливо багато. Ніби заговорював власні підозри

172

173

щодо зникнення внучки. Поки жінки все ще бігали містом, Томка та Олечка спали. Гарненькі. Їх треба було захи-

поки Ба сиділа біля вікна, він згадував то одне містечко, то

стити, їм треба було якось вибратися. Щоби вчилися в доб-

інше. Може, навіть вигадував деякі. Ви ось чули колись про

рій школі, щоби нарядні сукні, й туфельки, й вийти заміж.

Нурмолиці? Це, полковник каже, в Карелії. А про Джиду?

Щоб дім. Десь, може, навіть у Ленінграді або й у Москві.

Ось і я ні.

Або, «у нас», як каже Цілик — я вже знаю — про Україну.

— Карелія була гарна, ліси... А Забайкалля... — починав

Він наче боїться вимовляти назву своєї країни, тільки