Unknown - 2017

— Ні, дєточка, я не бачила. Боже, загинула дівка... —

Від колій тхне фенолом і маслом. Слід зникає на першій

сплескує долонями Варгіна.

платформі.

Дивно, але їй справді шкода.

— Додому, Доміку! Пішли, ну будь ласочка. Я боюся.

Та в те, що Маша не повернеться сьогодні, ще насправді

І недарма, можливо. Біля вокзалу нас оточують жінки

ніхто не вірить. Крім мене.

в яскравих спідницях, з чорними, як земля, очима. Жінки

Забігають додому:

навіть пахнуть землею — всією Землею, так, як інші зазви-

— Маша!

чай пахнуть домівкою. Жінки простягають руки, дзвенять

Нема.

браслетами. Жінки заберуть Марусю, щоб була вона, як

Знайдеться. Знайдеться. Знайдеться. Кола розходяться

вони, — вільна. Чи може, й не заберуть? Теж просто хочуть

містом, кола стискають горло.

допомогти.

— Прийде засранка... Ой, я їй всиплю! У військкоматі

Та я не вірю їм і гарчу. Я вже загубив сьогодні одну

вона працювати не хоче, а хоче малювати картинки! Ви по-

Марію. Напевно, досить.

дивіться! Ось прийде...

Жінки відступають. Здається, я налякав їхніх ді-

І хоч би хтось запитав собаку. І хоч би хто наказав: «Дом, тей — жінки затуляють їх. Дзвенять у вечірньому повітрі

шукати! Де Маша?» Ніхто не питає мене. Тільки я вже себе

браслети та голоси. Від страху, що я можу загубити й Мару-

питаю, дивлячись на цих трьох жінок: що ж я накоїв?

сю, я всі ті голоси забуду, запам’ятаю тільки один, хриплу-

Може, я й виправлю..? Може, я знайду для вас вашу

ватий, спокійний:

Машу? Треба спробувати — гірше ж не буде? І коли Маруся

— Щоб тебе твій же господар убив.

164

165

Може, мені почулося?

Говорять

Ми з Марусею біжимо додому. Ще трохи. Ось, залізна

брама, сходи, двері... Хто вдома? Всі — тільки Маші нема.

Родичі й друзі, яким телефонувала Тамара, ні-

Вночі Оля, Тамара й Велика Ба теж здогадаються піти на

чого не знають. Машина подруга з Курська ображено пові-

вокзал, навіть заплатять гроші, аби дізнатися: здається, не

домила, що Маша давно припинила писати. В квартирі ге-

їхала сьогодні така.

нерала Лисицького ніхто не взяв слухавки. Його колишня

Міліціонери у відділку міліції теж на жінок дивили-

дружина, вітчимова сестра, що нудьгує тепер сама у До-

ся зверхньо. Ще б пак: самі, без чоловіків, вдягнені бідно, нецьку, запевнила: ні генерал, ні Ромка вже рік не листу-

й навіть обручок на безіменних пальцях нема (Велика Ба

ються навіть з нею, не те, що з Машею:

загубила свою при котромусь із переїздів).

— Генерал наш усе ще в Німеччині, — кричала Гали-

Звісно, міліціонерам все було ясно: певно ж, дівчинка

на в слухавку так, що чути було на весь коридор. — Уже,

сама вплуталася в якусь історію. Так, формально вона ди-

мабуть, накрався так, що збудує під Ленінградом копію

тина, але навіть заміж уже виходити можна — сімнадцять

Шверинського замку! Як вивели всі війська? — дивува-

років! Може, вона якраз для того й втекла, аби заміж вий-

лась жінка. — Вчора? По телевізору? Ні, я не чула, Тамарко.

ти? Міліціонери все сміялися, а потім один посерйознішав: Та я ж з дачі лише приїхала... Ну ти кажи, що там, як. Я ж

— А якщо й не сама... Тим більше. Ви бачите, що тепер

Машу люблю! Думала, буде мені невістка...

твориться в цій країні? Ви телевізор дивитеся? — і міліціо-

Сусіди нічого не бачили. Звісно, всі ж спали. Були тіль-

нер стишив голос, ніби це великий секрет. — Ґвалтують,

ки Маша, біда та я.

вбивають, і тіла не знайдеш...

Одна з сусідок протягнула співучо:

Так жінки все бігали десь без мене. Велика Ба, мабуть,

— Зникла-а-а? Оця, що ходить у міні? За що ж вас так

не встигала за молодими. Занадто велика. Сльози — великі

Бог покарав?

теж — котилися по щоках. Смішна і стара, в халаті, Велика

Насправді Маша коротку спідницю вдягнула лише

Ба бігла своє, можливо, останнє коло. Решту ночі її душив

один раз. Її довго вмовляла мати — мовляв, шкодуватимеш

кашель — і це всім нагадувало про Машину алергію.

потім, що не носила. Та і до чого тут це?

А ось простирадло, ось сукні Машині... Малюнків нема

— Ой, яка ж то біда! — поспівчувала продавщиця із

на місці — ні німецького Замку, ні російського Ермітажу, ні

хлібного. — Ось доньку моїх знайомих у Туреччину повез-

генеральського сина Ромки. Якби малюнки були, може, і Та-

ли. І там продали в бордель!

мара, як я, все зрозуміла б нарешті: Маша, напевно, втекла