Unknown - 2017

на старого помаранчевого далматинця — у помаранчевій

154

155

з масними чорними плямами спецовці. Я впізнаю його —

Якось ми всі не порозумілися того дня. Але це місто

дід Євген, наш сусід. Він, кажуть, працює у школі сторожем

винне — не ми. Це сліди позбавляють спокою, навіть якщо

чи завгоспом вже років сто. І стільки ж, кажуть, ненави-

не вмієш їх прочитати.

дить все радянське — особливо військових. Я не вірю, що

Стара в чорному капелюшку ще дивиться на нас із трам-

сто. І не вірю, що справді пускав він радянські потяги під

вайної зупинки. Не знаю, чи вона задоволена результатом

укіс... Ні, не схоже. Просто ненавидить.

двобою. Голуби повертаються, клюють білий хліб. Може,

Сторож дивиться мовчки на полковника Цілика. Пол-

й вона повернеться. Трамвая все одно не видно.

ковник — на сторожа.

Полковник решту вечора сумує, ні з ким не розмов-

Дід Євген першим порушує перемир’я. Зрештою, він на

ляє. Радіо бубонить і шипить всю ніч, неспокійне море.

своїй території:

Я вию — лише час до часу — в унісон із піснями й радіо-

— Не можна з псами! Гавкають тут. І ссуть! Тут діти

перешкодами. Жінки вважають: мої завивання — поганий

вчаться! Ану... Геть звідси!

знак. Я думаю — просто поганий характер.

Він, мабуть, не бачить Марусю, бо, думаю, не кри-

чав би так. І я завмираю, чекаю, що мій старий ось-ось

вибухне, й зав’яжеться суперечка десятиліття, а може,

Парад

й бійка — продовження всіх незавершених боїв 50-х.

А полковник тільки хапає онучку за лікоть, тягне геть,

У переддень біди по телевізору показують щось

бурмотить щось собі під ніс — про божевільного пса, про

схоже на військовий парад.

дурного бандерівця.

— Маш, глянь! — кличе Тамара доньку.

— Ще хто з нас більший українець, — шипить Іван, хоча

— Мам, та я ж не люблю новини.

цього разу дід Євген навіть не кинув услід сусідові звичне

— Так тут Німеччину показують! Йди, Маш! Останні

«москаль». — Ходімо, Марусю. Все добре. Він просто надто

виходять!

старий, і тому... Тому не любить собак.

Дивно, але Маша біжить до телевізора.

Мені нічого не залишається, крім відступати разом зі

Оркестр грає щось таке: там-тарам... Добре грає. І го-

своїми — та я й радий нарешті піти.

лосно, наче просто в нашій кімнаті.

— Діду, а може, дід Євген просто теж хоче собаку?

Наживо я чув оркестр тільки одного разу — коли хова-

— О, качко, а ти звідки знаєш цього дурного старого?

ли чоловіка нашої сусідки Варгіної. Полковник тоді ходив

— Я знаю голос. Чую через вікно. Як ви розмовляєте

крадькома дивитися цей гучний похорон, мене — взяв з со-

іноді...

бою як прикриття. Ймовірно, це навіть була наша перша

Полковник мовчить. Відвертається. Думає, певно, як

прогулянка вдвох, отака недоречна, під звуки похоронного

я, що добре було б, якби дитина не чула безглуздих розмов.

маршу для поважного комуніста. Тепер оркестр на екрані

156

157

нагадує мені про той день. На похороні ніхто не танцював, світі собак, напоказ тицяє кулаком. Втім, можливо, жінки

хоча люди в натовпі шепотіли про мертвого: «кагебіст!» —

все розуміють?

і трохи раділи. А сивий чоловік на екрані тепер витанцьо-

Ось Мама Оля одного разу зазирнула до кімнати —

вує. Не знаю, чи комуніст, але дуже живий.

й застигла. Старий, мабуть, не почув, як відчинилися двері.

— Ганьба, — дратується чомусь Тамара. Хоча чоловік

Й донька стояла, дивилася, як батько гладить мою білу, як

танцює цілком звичайно, як усі п’яні.

його, скуйовджену голову.

Маша грюкає дверима, знову зачиняючись в спальні.

Оля вже здогадувалася, мабуть, що батько її — скринь-

Полковник свариться — хто, цікаво, купуватиме нові двері, ка з подвійним дном. Вона якось розповідала мені дивну

коли ці розсипляться? Тамара у відповідь викручує звук на

історію. Нібито років десять тому вона йшла містом у своїх, максимум: їй кортить дослухати — попри ганьбу. Велика

ще комсомольських справах, а назустріч їй — вир людей.

Ба тільки зітхає й прикриває очі у своєму кріслі — мовчить, Такий різношерстий натовп, що, мабуть, починаєш плута-

як завжди. Оля виводить Марусю на кухню: якщо дівчинка

тися в слідах.

ще й оглухне, краще нікому не буде. І взагалі, їй завтра до

Жовто-блакитні стрічки й прапорці, певно, пахнули

школи: нема чого нервувати дитину!

свіжою фарбою, бо звідки взятись стільком? Оля каже, лю-