Unknown - 2017

ку електробритву. Він скоро знову поїде до матері — ставити

колишньою вчителькою історії. Чи, може, міркує, за кілька

пам’ятник. Ось-ось його дороблять нарешті нероби-майстри.

днів однаково стане ясно: нічого не вийде.

Ще кілька днів, а квиток до Крайновки вже куплено.

— З нею все буде добре. Мій батько... Так, буде на всіх

уроках. А перші дні взагалі я відпрошуся з роботи. Ви

не хвилюйтеся. Маруся навіть одного разу йшла додому

Школа Марій

сама... — торохкотить Оля в слухавку, заспокоює моло-

ду вчительку. А я згадую: здерті долоні, загублений ключ, Перший жовтий листок ніхто ніколи не бачить.

сльози над скринею, запах йоду та переляку — ось як Ма-

Так у натовпі не відрізниш того, хто першим вийшов на

руся одного разу «йшла додому сама».

площу. Та і яка різниця? Просто одного ранку листя себе

Мала насправді теж трохи боїться — я чую. Але й радіє

видає. І хто має носа — хай чує: перший осінній листок з’я-

теж. Вимріює собі друзів, їх голоси та здорові очі, крізь які

виться завтра.

й вона підглядатиме. Вимріює собі хлопчика із мелодійним

Саме цієї осені Маша могла би вже вчитися в інституті.

голосом, який скоро водитиме її коридорами замість діда, Саме цієї осені Маруся піде до школи — до справжньої

хлопчика, який розповідатиме про все — навіть те, про що

школи. Не до сумного закладу, куди її щодня возили рані-

дорослі ніколи не скажуть. Ясно ж, Марусин принц має

ше. Де діти пересипають у дворі невидимий вологий пісок

бути найкращим у світі оповідачем.

і грають у хованки — вічне «де ти?» і «хто ти?». Де здирають

— Доміку, ти такий хороший. Шкода, що ти не можеш

коліна до невидимої й тому нестрашної крові. Де так і вчать

сказати нічого. Як думаєш, в школі... — і Маруся запитує, кольори: червоний — болить, як коліно, пісок — кольору

не чекаючи відповіді.

теплої шкіри, жовтий — кислий, як лимон, помаранче-

А що б я відповів, якби міг? Що скоро стануться всі

вий — трохи солодший. Але Маруся бачила кольори.

дива — але не буде ні хлопчика з мелодійним голосом, ні

— Маруся вчитиметься, як всі, — Оля так вирішила.

турботливих однокласників. Ну бо так не буває. Але мала

— Це балаган! — не погоджується полковник.

мріє й чекає. Й чекати — важко. Особливо, якщо тобі вісім: 150

151

— Аж вісім, Доміку! Я давно маю вчитися в школі.

— Школа гарна. Зовсім, як чарівний палац, — каже. —

— Хочеш прогуляємося до школи, качко? — зненацька

Перед палацом дерева, зелені, високі, як у Крайно... Ну

пропонує старий. — Мене тут, на жаль, не буде першого ве-

ти ж не пам’ятаєш, звідки тобі.

ресня...

Маруся перебиває:

Полковник уміє так: ніби весь у своєму радіо — а все

— А може, це і є чарівний палац?

чує та знає. Звісно, Маруся хоче до школи. І полковник ли-

— Та... — полковник вагається. — Може, качко.

шає мушлю балакати в порожнечу, бере повідок — так-так,

А я вже задихаюсь від запахів, і навіть маленька брехня

отже, я теж, «у ділі». Щоправда, радіти немає чому — я не

дратує мене сильніше, ніж зазвичай.

люблю ані маршрут, ані саму школу. Будівля стара, і чер-

Якби пси могли говорити, я б, мабуть, втрутився і ска-

вона цегла добре вбирає сліди. Поруч зі школою — тюрма,

зав Марусі — може, не зараз, але при нагоді точно:

про яку, здається, товаришка з районного управління пи-

— Усі не те щоби брешуть тобі... Але, якщо ти справді

тала Олю після уроку. Ще трохи далі — Цитадель, ще одна

колись знову бачитимеш, а навіть я іноді хочу вірити в це, пляма на моїй карті. Там і досі стільки кісток в землі, що

ти не впізнаєш тут геть нічого.

хай мені бультер’єр. Коли тільки люди дадуть собі раду? Та

Але я мовчу.

ніхто, здається, не цікавиться цими місцями, крім до усьо-

— Я вчитимуся в палаці... — видихає тим часом мала. —

го звиклих безхатьків — і собак, і людей. Єдина надія, що

Як принцеса!

вирішать збудувати на цьому місці якусь, приміром, бага-

Я сказав би на це:

топоверхівку «елітну», ресторан або п’ятизірковий готель.

— Ні, Марусю. Ти така ж принцеса, як Маша — герцоги-

Ось тоді все й знайдеться.

ня Мекленбург-Шверинська. І ця школа пахне чим завгодно

Я з подивом дивлюся на тутешніх собак. Вони, на диво,

на світі, та не палацом. Пахне шпиталем — бинтами, надією, спокійні. Може, ті, хто з дитинства у цьому місті, мають

безнадією, смертю. Словом, війною. Коротким миром, перед-