Unknown - 2017

«Я мечтаю вернуться с войны…» — Маша теж викручує

дей був океан. Чи, може, привиділося зі страху. Сховатись

звук — на магнітофоні.

не було куди. І ось, вона йде, молода красуня та комсомол-

А люди в телевізорі, здається, якраз тим і займаються —

ка, чує українську з усіх боків — такі чи то піднесені, чи

повертаються додому з якоїсь війни.

то роздратовані голоси. І вже неважливо їй, переляканій, Усі кричать: телевізор, магнітофон, полковник й оби-

що під пальтами в цих ненормальних — прапори, ікони,

дві його доньки. Я втискаюся в килим, що пахне Грузією

ножі, пістолети? І хоча в Олиному радянському паспорті

та пилом, але це не допомагає. Тож посеред жахливого

написано ж було чорним по білому «українка», ці прапори

ґвалту, я раптом знову голосно вию. І вже не можу спи-

їй — чужі, й мова — чужа, й місто це раптом — чуже, та,

нитися.

як і для більшості радянських людей, майже завжди вкупі

Я вию й тоді, коли полковник, поцілувавши всіх, іде на

з прикметником «бандерівський». Не до кінця «наш» Львів.

вокзал.

Оля навіть закінчувала тут школу — та тільки російсько-

— Не треба мене проводжати! Ще не напроводжалися?

мовну. Потім — у Харківський інститут, там і старша сес-

Терпіти не можу ці соплі! — бреше.

тра, й професор знайомий, і лише на третьому курсі Оля

І щойно запах старого зникає й стає запахом-слідом —

перевелася до Львова, ще й на заочний. Спочатку важко

ще яскравим, але лише слідом — я відчуваю, як тужитиму

було: вона майже не вміла писати цих дивних «і», «ї» та «є».

за полковником. Звісно ж, ніхто в родині не помітить цьо-

Думала, російську всі знають, то для чого дехто усклад-

го, не подумає. Він же вдає, що ненавидить мене, як всіх на

нює? Такі думки, мабуть, і тріпотіли в Олиній голові, як

158

159

жовто-блакитний прапорець в руках жінки, що йшла Олі

— Може, це й не він був? — питає тепер.

назустріч і посміхалася. Олі ж здавалося — насміхається.

Його самого так і не запитала. Може, навіть розповіла

Сміється з її страху. А самій не страшно хіба? Дикий натовп

цю історію тільки мені — як іще одному свідку того, що

ковтне... Либонь це не те саме, що дисциплінована колона

полковник — не завжди той, за кого себе видає. Скринька

з червоними знаменами 1-го травня. Й Оля мусила ступа-

з подвійним дном. Та що там — може, й з потрійним навіть.

ти назад, шукати переправу через жовто-блакитних людей,

Оля стояла й дивилась, як старий гладить мене по білій,

немов через ріку. Й звідки вона взагалі тут взялася? Вибра-

як його власна, скуйовдженій голові. А потім Оля сказала

лася на світло, немов та вода, яку заховали в бетон архітек-

своє рідне російське:

тори. Так, поки озиралася в пошуках броду, Оля й побачила

— Пап... — і ласкава рука полковника вмить обернулася

раптом — і не повірила: може, він теж тут, як і вона сама, на кулак, торкнулася мене, ніби б’ючи. Зовсім неболяче.

випадково, — її батько? А Іван Цілик крокував у штатсько-

Та тепер полковник пішов на вокзал.

му поміж ненормальних.

— Може, мені привиділося? Може, не бачила я його? —

питала Оля чи то у мене, чи то у себе, перериваючи свою

Mea culpa

розповідь.

А я наче бачив сам, я можу це уявити. Як полковник

Я все думаю, якби тоді, в останній день літа 94-го,

іде, наче він заодно з юрбою, один із «місцевих», як галичан

старий не поїхав, усе було би інакше. Все було б добре,

називає Ліля. Розмовляючи, він махав руками — як він це

і всі — були б. Та полковник поїхав. Хоч як хотів 1-го ве-

любить. Вставляв, мабуть, через слово своє «балаган» —

ресня піти до школи з онукою, та вже нікуди було тягнути

Олі було не чути.

з пам’ятником.

Як же так, думала Оля. Може, батько якраз доводив

Біда стається, коли всі сплять. Усі, крім біди й ще тої, співрозмовникам, що процесія ця — безглуздя, перебудова

з ким вона станеться. Втім, якщо чесно, я теж не сплю —

вирішить всі негаразди, головне — щоб спокій і мир. Оля

тільки вдаю. Вдаю, що нічого не знаю, не чую, не бачу і, звіс-

хотіла пробитись до батька, гукнути:

но, ж — не можу втрутитися.

— Папа!

А по правді? Так, я міг загарчати, загавкати, всіх підняти

Та вийшло занадто тихо. Не крик — шепіт. Страшно:

на ноги. Засвітилися б вікна в будинку напроти, і сполохані

люди помітять її, дивитимуться на неї сотнею біноклів-

люди виглядали б на вулицю Лепкого й сварили б дурно-