Unknown - 2017

Лише Ярослав Теодорович, власник огидної такси, ска-

не в Новерськ. А втім, це Тамарі чомусь було ясно одразу.

зав, що бачив панну Марію. Готовий навіть свідчити у мілі-

Тамара дзвонила, здається, усьому світу, усім — крім мого

ції: вранці, 1-го вересня 1994-го року, гуляючи зі своїм

Господаря.

нетерплячим собакою, Ярослав Теодорович помітив, як

166

167

сімнадцятирічна Марія Цілик рішуче прямує вгору вздовж

львівський час. З їх родинами, звісно, усе нормально, їхні

вулиці Листопадового Чину. Марія тягнула за собою валізу, доньки ходять до церкви щотижня й до сповіді, як заведе-

яка видавалася досить важкою, а отже, ймовірно, покидала

но. Їхні годинники ще ніколи не зупинилися, не захекалися, місто надовго.

не сповільнилися й не поспішили. Ці розп’яття пробачають

— Я ще подумав, що панна спішить на вокзал. Здивував-

гріхи кожному, хто володіє стінами, на яких вони висять.

ся... Але панна тепер доросла, працює в серйозній установі.

Тому й втрачати ці стіни страшніше за будь-які інші.

Тільки міліції офіційні свідчення були непотрібні. За-

— А звідки вони приїхали, кажете, пані Софіє?

яву в жінок так і не прийняли:

— Та ж нізвідки! В тім то і діло! Нізвідки!

— Вона ж в Донецьку прописана? У вашого чоловіка?

Говорить і мадам Варгіна — радить батькам тої дівчин-

То в Донецьку нехай і шукають!

ки, що досі ніяк не вивчиться грати «Оду до радості»:

Хоча міліціонери виявилися не такими й поганими,

— Ви ж пильнуйте свою! Ви з іншого кола, звісно. Не те

як очікувала Тамара. Навіть допомагали трохи. Заяву теж

що... Але зараз такі часи.

врешті обіцяли оформити — коли видно буде, що справа

Я, мабуть, уперше хочу кусатися. Ну як вони всі отак?

не безнадійна.

Але першим я б мав вкусити себе самого. Mea culpa.

— Ми ж вам допомагаємо. І ви теж не будьте такі вперті.

Тільки старий дід Євген мовчить. Він, хоч і партизан,

Для чого ж псувати статистику? Нам теж дітей годувати

але правила війни шанує, як зразковий військовий: лежа-

треба, а то і наші втечуть! А дівка ваша, мабуть, десь з кава-

чих не б’є.

лером. Це ж вік такий, та й сусіди кажуть...

Двір справді й далі повнився чутками й розмовами.

— Такі часи, — казали одні.

Тихі пошуки

— Така родина, — казали інші.

— Так-так. Не така! Я це одразу побачила.

— Нехай все це буде сном, мамо. Нехай це про-

— Дві дочки, й обидві розлучені!

сто закінчиться, — Тамара тільки повторює це. Не кричить, Люди ніколи не соромляться псів. Знаєте, підбігає

не скиглить. І очі сухі: — Нехай це просто скінчиться.

сусідський собака — ось і причина поговорити. Й говорять: Жінки говорять за зачиненими дверима — полковник

продавщиці та покупці, в хлібному та молочному, власни-

уже повернувся. Одразу ввімкнув радіомушлю. Ш-ш-ш.

ки собак в парку й батьки дітей на майданчику, пенсіонер-

Шатл «Діскавері» летить далеко у космос. Ш-ш-ш. Два

ки, що розвішують білизну у двориках, дідки, що ріжуть-

літаки з одного заводу зійшлися в одному небі. Ш-ш-ш. Доб-

ся в доміно, карти й шахи. Говорять справжні львівські

ре людям, яким невтямки, що відбувається.

пані — такі, як Марусина пані Віра, в чиїх квартирах висять

Полковник ішов вулицею Лепкого зі свою валізкою,

на стінах розп’яття й годинники відміряють особливий

жалівся, як завжди, на шумне місто, здоровкався із сусідами.

168

169

Найбільш балакучих із них вже попередили: т-с-с, старому

Коли вона витягала з-під ліжка німецьку валізу, яку я дав-

ні слова. Добре, що людей можна так вберегти.

но помітив.

— Тихо, донечко, тихо, — Велика Ба втішає доньку на

Чому ж я почуваюся так, наче знову поміж зубами це

кухні.

тепле пір’я?

За мірками матері, Оля надто голосно плаче. Велика Ба

Жінки п’ють утрьох. Полковник побачить — точно всіх

вміє плакати геть нечутно.

приб’є. Та він сховався у радіомушлі. Він вдає, що повірив:

— Я знала, знала, що так і буде. Все розпадається, роз-

усе в порядку, Маша поїхала до подруги.

кладається... — Тамара видає свою схованку на холодиль-

нику, не соромиться тепер ні матері, ні сестри. Розсипаєть-

ся маленьке Тамарине царство, ніби піщане.

Ллє вересневий дощ, заливає сліди на асфальті, рів-

няє з землею останні замки. Вода заповнює пустку, б’ється

у вікна кімнати з одною великою скринею та трьома ліж-

ками — одним порожнім. Тільки сліди не змиєш. Та й зро-