Unknown - 2017

військкомату навряд чи віяло — в неї тоді якось зовсім

чого ж мені на минулий рік? Мені на цей, 94-й, так. Уже се-

зникли всі почуття. Вона навіть не малювала більше. Така

редина року, мала би бути уцінка... Продавщиця показує

тиша в крові, такий спокій.

трохи зім’ятий календар з таксою. Гидкий Лумп — просто

один в один.

— Собаки? — Мама Оля вдоволено дивиться на про-

давщицю, потім на мене: — Давайте!

Мамо

Полковник збирається до Крайновки. Не був

там давно. Останній раз, два роки тому, їздив забрати матір

147

до себе, до Львова. Хоч його стара, як і теща, відмовлялася

А ще він притягнув до Львова ікону. Он вона, дивиться

залишити дім. Тим більше в Крайновці зроду не було нія-

на мене, коли всі сплять, і виблискує.

ких погромів.

Велика Ба потай від чоловіка шматкою протирає образ.

Бабусю Марусю тримали не люди, не стіни — сама

Потай, бо привезти Бога старий привіз — але недолюблює

земля. Земля, в яку вона з дитинства вгризалася й згодом

все так само. Каже:

майже мріяла в неї лягти. Пояснювала синові: це городяни

— Нехай диво яке сотворить або порохом припадає.

виносять мерців подалі від своїх осель. А в селі можна при

Коли порох зникає, старий, звісно, знає, що це не

церкві вмоститися, гарно й недалечко від хати. І відспіває

диво — жінки.

молодий священик: «Бачив його, Іванку? А ти б теж таким

Буває, полковник застигне перед іконою, й наповнюєть-

гарненьким попом був...»

ся кімната запахом керосину та горя. Тільки як рипнуть

Полковник пропускав повз вуха компліменти й напо-

двері за спиною — старий стисне кулак, так, ніби погрожує

лягав:

Ісусу. Не розумію, для чого Іван взагалі цю ікону притяг.

— Поїхали, мамо!

Не на пам’ять — бо вона ж не від матері. Не було в ба-

Бабуся поправляла хусточку й відповідала:

бусі Марусі своєї ікони. Не було ще відтоді, як образи до-

— Що я тобі — Гагарін?

велося чи то віддати, чи то продати, чи то обміняти десь

Мати й син були схожі, однаково вперті, і бережливість

у 30-х. Ця ж ікона — від тітки Дусі. Тої самої, вся родина

та ж — старий каже «куркульська». І якраз з тої бережли-

котрої померла з голоду. Тож ця чужа ікона ще й «не пра-

вості бабуся Маруся й померла за три дні до запланованого

цює», чудес не творить — нікого тій Дусі не вберегла.

від’їзду полковника — аби сину зайвий раз не витрачатися

Боюся, старому ввижається, що це не Богородиця ди-

на квиток. Склала руки, щоб красиво лежати, коли служи-

виться з полотна — мати живе тепер тут, на полиці, в по-

тиме над нею панахиду гарненький піп.

срібленому окладі. Вночі полковнику чується, що мати

Іван і справді встиг поховати матір: із цвинтаря — на

каже йому тихо, з-за образу: «Іванку...» Й тоді полковник

вокзал.

у відповідь озивається:

Це тоді полковник привіз з дому подушку, набиту ка-

— Мамо!

чиним пір’ям. Чи не з дому? Не знаю, що для полковника

Велика Ба сердиться. Думає, полковник вигадує. Само-

тепер дім — кам’яниця на вулиці Лепкого чи хата в Край-

му не спиться — так хоче розбудити дружину, щоб пожаліла.

новці? Не знаю, де у людей межа, за якою дім переїздить за

— Все життя через тебе не сплю. Дай хоч тепер виспа-

тобою, наче ти якийсь равлик. У псів ще простіше: дім там, тися!

де Господар.

Вони скоро втомлюються сваритися й засинають.

Подушка з пір’ям досі дратує жінок — надто велика,

А я не можу — слухаю запах соснової рами, висохлих фарб, надто стара. Та дід нікого до неї не підпускає.

бляшаного окладу — під срібло, і завитків латунних — під

148

149

золото. І подушка під головою старого розказує про Край-

Звісно, це балаган, я і сам так думаю, потрібна спеціалі-

новку. Коли він спить, качине пір’я нагрівається й пахне

зована школа, де Маруся читатиме й писатиме Брайлем, де

так, як ще живі качки.

ніхто її не образить... Та при Марусі сперечатися не випа-

Я не серджуся, коли полковник скрикує серед ночі. Не

дає — старий здається:

можу сердитись, бо іноді, мені здається, я чую не лише ді-

— Добре. Добре, але я ходитиму з нею.

дове «Мамо», а й оце тихе «Іванку».

Якийсь час ми ще сподіваємося, що до звичайної школи

Але тепер — тиша. При вікні стоїть розчахнута невелика

Марусю не візьмуть — хто ж дозволить таке? Але беруть.

валіза. Полковник кладе в неї запасну сорочку, білизну, німець-

Молодий директор, ймовірно, почувається винним перед