виться її малюванням.
шверинській погоді, хитким відображенням. Так у вигадану
Маша відкладає решту світлин і залишає перед собою
історію повірити часом легше, ніж у реальність. А відобра-
оцю одну, непідписану. Тут знову цей хлопець з тонкими
ження ніби каже: замок ось-ось завалиться, стіни впадуть.
плечима — білявий і, як на мене, геть невиразний, сірий,
«Тікайте!» — ось який має бути підпис, а не оце сміш-
як ще одна качка на озері. Його Маша малює завжди. Довго
не « Марія, Герцогиня Мекленбург-Шверинська ». Навіть
вдивляється, стискає в руці олівець, не наважується поча-
справжня герцогиня, певно, давно тут не живе.
ти. Я, звісно, знаю, що вона відчуває до цього хлопця. Та
Маша не просто змальовує. Ось на фотографії людей
й ви теж знаєте. Для цього непотрібно читати запахи.
кілька, а на малюнку — тільки хлопчик з тонкими плечима.
Тільки за малюванням Маша пахне щасливою. Бо за-
Маша обирає — людей, будинки, події. Як сміливий істо-
звичай їй все не так, і все тут чуже. Для Маші, певно, Шве-
рик — ось цих стерти, а це загострити, до болю в пальцях
ринський замок таки упав, справді не витримавши одно-
наводити чорним фломастером.
го з поривів вітру. Маша завжди вірила відображенням на
Ось на фото Тамара, ще цариця з гордо піднесеною го-
воді... А у Львів — вірити відмовляється. Не підніме голови
ловою, руде волосся ще довге й в’ється на вітрі — таку спа-
від аркуша, не хоче навіть поглянути у вікно.
лили б, певно, в Середньовіччі. На малюнку Тамари немає.
Може, місто занадто справжнє тепер, в 94-му. Кажуть,
А ось Маша та її подруги — з портфелями, з легки-
іноземні туристи вважають, що Львів схожий на Відень —
ми спідничками — ох, цей шверинський вітер. «На довгу
маленький Відень після великих війн. І це, думаю, саме
пам’ять», — читає Маша пошепки й відкладає фото.
тому, що Львів ще нічого не вигадав, ніякої історії для
138
139
довірливих візитерів. Місто ще взагалі не навчилось вига-
Марусю засмутили би ці слова. Але ж хіба не прав-
дувати — повертається до людей зраненими боками, бал-
да? Ні, можна, звісно, мати львівський Високий Замок за
конами аварійними, шкірою, здертою аж до червоної цегли, небо, навіть якщо у тебе прекрасний зір. Але чужинець
квадратними просвітами між будинками. І тільки високе
побачить: те, що Львів називає Високим Замком, є на-
дерево зі стиглою аличею всіх заспокоює: невідома сила
справді хіба що замковою могилою. Місцем його, Замку,
перетворила чиюсь домівку на порожнечу не вчора, вже
урочистого поховання. У цьому теж зайва львівська від-
з півстоліття тому — ось і дерево виросло на місці чийо-
вертість... Інші, розумніші та щасливіші міста, успішно
гось дому, і алича дозріла. Так давно насправді все було, вдають, що їх замки, герцоги й королі ще живі та здорові.
що не лише дерева повиростали, а й вікна в стінах. У ко-
По телевізору кажуть, що десь в Азії, є навіть живі бо-
лись глухих стінах, що тулилися до зниклого дому, люди
гині — дівчатка в дерев’яних будинках-пагодах, пропах-
взяли й прорубали вікна. Нема більше сусідів — так нехай
лих опіумом та сечею.
хоча б світло буде.
У доброму місті, стверджує Маша, мають бути не лише
Так, звісно, не можна. Не прийнято. Європейському міс-
прекрасні замки й палаци, але й велика вода: ріка, озеро чи
ту, думаю, личить бути доглянутим і водночас задуманим,
затока. А у Львові навіть у крані вода по годинах.
трохи печальним. Думати можна про що завгодно, але зда-
— Ось у Шверині... — і все по колу. — Ось в Ленінграді...
ватися має, що місто думає про минуле — про всі сліди, на
І що їй та вода? Та Маша навіть музику любить з підвод-
які людям насправді начхати.
ними назвами: «Акваріум», «Наутилус». Так, ніби ці групи
Львів поки що не розуміє. В цій його наївній відвер-
заснували не в Петербурзі або Свердловську, а в міфічному
тості, де те, що зруйноване, так і виглядає зруйнованим, затонулому Кітежі. Та зараз в магнітофоні — застрелений
і зникла синагога виглядає лише зниклою синагогою, —
Ігор Тальков. Співає так гучно, що полковник не чує радіо, місту ніхто не повірить. Ніхто не побачить його. Навіть та
Ба — нову серію «мильної опери» з Нового Світу, а Мару-
із Марій, яка може бачити. Хоч річ ще, звісно, в білявому
ся — та Маруся всього світу не чує. Для неї, мабуть, все
Читать дальше