Unknown - 2017

виться її малюванням.

шверинській погоді, хитким відображенням. Так у вигадану

Маша відкладає решту світлин і залишає перед собою

історію повірити часом легше, ніж у реальність. А відобра-

оцю одну, непідписану. Тут знову цей хлопець з тонкими

ження ніби каже: замок ось-ось завалиться, стіни впадуть.

плечима — білявий і, як на мене, геть невиразний, сірий,

«Тікайте!» — ось який має бути підпис, а не оце сміш-

як ще одна качка на озері. Його Маша малює завжди. Довго

не « Марія, Герцогиня Мекленбург-Шверинська ». Навіть

вдивляється, стискає в руці олівець, не наважується поча-

справжня герцогиня, певно, давно тут не живе.

ти. Я, звісно, знаю, що вона відчуває до цього хлопця. Та

Маша не просто змальовує. Ось на фотографії людей

й ви теж знаєте. Для цього непотрібно читати запахи.

кілька, а на малюнку — тільки хлопчик з тонкими плечима.

Тільки за малюванням Маша пахне щасливою. Бо за-

Маша обирає — людей, будинки, події. Як сміливий істо-

звичай їй все не так, і все тут чуже. Для Маші, певно, Шве-

рик — ось цих стерти, а це загострити, до болю в пальцях

ринський замок таки упав, справді не витримавши одно-

наводити чорним фломастером.

го з поривів вітру. Маша завжди вірила відображенням на

Ось на фото Тамара, ще цариця з гордо піднесеною го-

воді... А у Львів — вірити відмовляється. Не підніме голови

ловою, руде волосся ще довге й в’ється на вітрі — таку спа-

від аркуша, не хоче навіть поглянути у вікно.

лили б, певно, в Середньовіччі. На малюнку Тамари немає.

Може, місто занадто справжнє тепер, в 94-му. Кажуть,

А ось Маша та її подруги — з портфелями, з легки-

іноземні туристи вважають, що Львів схожий на Відень —

ми спідничками — ох, цей шверинський вітер. «На довгу

маленький Відень після великих війн. І це, думаю, саме

пам’ять», — читає Маша пошепки й відкладає фото.

тому, що Львів ще нічого не вигадав, ніякої історії для

138

139

довірливих візитерів. Місто ще взагалі не навчилось вига-

Марусю засмутили би ці слова. Але ж хіба не прав-

дувати — повертається до людей зраненими боками, бал-

да? Ні, можна, звісно, мати львівський Високий Замок за

конами аварійними, шкірою, здертою аж до червоної цегли, небо, навіть якщо у тебе прекрасний зір. Але чужинець

квадратними просвітами між будинками. І тільки високе

побачить: те, що Львів називає Високим Замком, є на-

дерево зі стиглою аличею всіх заспокоює: невідома сила

справді хіба що замковою могилою. Місцем його, Замку,

перетворила чиюсь домівку на порожнечу не вчора, вже

урочистого поховання. У цьому теж зайва львівська від-

з півстоліття тому — ось і дерево виросло на місці чийо-

вертість... Інші, розумніші та щасливіші міста, успішно

гось дому, і алича дозріла. Так давно насправді все було, вдають, що їх замки, герцоги й королі ще живі та здорові.

що не лише дерева повиростали, а й вікна в стінах. У ко-

По телевізору кажуть, що десь в Азії, є навіть живі бо-

лись глухих стінах, що тулилися до зниклого дому, люди

гині — дівчатка в дерев’яних будинках-пагодах, пропах-

взяли й прорубали вікна. Нема більше сусідів — так нехай

лих опіумом та сечею.

хоча б світло буде.

У доброму місті, стверджує Маша, мають бути не лише

Так, звісно, не можна. Не прийнято. Європейському міс-

прекрасні замки й палаци, але й велика вода: ріка, озеро чи

ту, думаю, личить бути доглянутим і водночас задуманим,

затока. А у Львові навіть у крані вода по годинах.

трохи печальним. Думати можна про що завгодно, але зда-

— Ось у Шверині... — і все по колу. — Ось в Ленінграді...

ватися має, що місто думає про минуле — про всі сліди, на

І що їй та вода? Та Маша навіть музику любить з підвод-

які людям насправді начхати.

ними назвами: «Акваріум», «Наутилус». Так, ніби ці групи

Львів поки що не розуміє. В цій його наївній відвер-

заснували не в Петербурзі або Свердловську, а в міфічному

тості, де те, що зруйноване, так і виглядає зруйнованим, затонулому Кітежі. Та зараз в магнітофоні — застрелений

і зникла синагога виглядає лише зниклою синагогою, —

Ігор Тальков. Співає так гучно, що полковник не чує радіо, місту ніхто не повірить. Ніхто не побачить його. Навіть та

Ба — нову серію «мильної опери» з Нового Світу, а Мару-

із Марій, яка може бачити. Хоч річ ще, звісно, в білявому

ся — та Маруся всього світу не чує. Для неї, мабуть, все