Unknown - 2017

Така велика нестача... Два дні роботи. Оля плаче, і я вті-

Але гальмує гучно біля Світланки авто — довгий і блис-

шаю її, уткнувши носа між гострими втомленими колінами.

кучий, як чорний лабрадор, мерседес. Хлопчина — я вже

Але плаче вона лише після того, як записує на картонку поруч

бачив його неподалік — вискакує з водійського місця:

номер чорного мерседесу. Ні, вона не така вже й безнадійна.

— Привіт, Свєт. Шеф чекає, сідай назад, — а сам до кіос-

— А у Світланки все добре, — шепоче вона собі. — Що

ку, замовляє усе одразу — на пів шкільної зарплати.

я розумію...

Оля квапливо збирає товар, жуйки й пляшки кока-

Клієнтів більше немає, тільки небо заглядає в кіоск —

коли випадають із раптом незграбних рук. Олі, певно, хо-

але небо, звісно, нічого не замовляє — тому, певно, ніколи

четься запитати в хлопця, куди він везтиме Світланку — та

й не дурить на решті. Й на тім спасибі.

це ж дурне запитання. Хочеться пояснити, що Світланка

малювала в зошитах маленьких дельфінів навіть у старших

класах і мріяла стати лікаркою. А ще, вона була закохана

Дари

в хлопчика, якого в десятому класі збила машина, теж ка-

жуть, чорна. Весь клас плакав на похороні, Світланка — ні.

Якби я був з Марусею того вечора, нічого б не

— Марік, ти скоро? — квапить хлопчину, відчинивши

сталося. Як взагалі можна було допустити, щоб мала, яка

дверцята авто, пасажир. — А ти, кицю? Запрошення че-

нічого не бачить, окрім хіба що уявних замків, сама йшла

каєш? Запрошую...

вечірнім містом?

— Голос якийсь знайомий, — коментує чи то мені, чи то

— Я була впевнена, що Віра її проведе, — ніби відповіда-

сама собі Оля.

ючи на мої звинувачення, повторює Мама Оля.

Світланка сідає в авто. Оля підраховує решту. Малень-

Вона взагалі часто говорить, ніби відповідаючи на

кі дельфіни... Вчителька з мови якось поставила Світлан-

чиїсь звинувачення — швидко, з непотрібними подроби-

ці двійку за те, що в зошиті на полях були ті дельфіни.

цями, так, ніби думає, що життя — це таке довге слідство, Дельфіни — це не частина мови, це частина тваринного

а зізнання пом’якшить вирок.

світу. Така була аргументація. Світланка й тоді не плакала, Насправді нічого такого ніби й не сталося — ну дурни-

хоча вдома за двійки її дуже сварив батько, іноді до синців

ця ж. Але Маруся вже годину плаче на своїй скрині — тій, на зап’ястках.

що ось-ось перестане бути її.

130

131

Сьогодні Марусин день народження — був принаймні.

Святоюрській Горі їй не подужати. Хто знав, що стара по-

Вісім років — це не те щоб багато. Та Маруся, на диво, ви-

годиться на вмовляння Марусі: «Не дзвоніть додому, тільки

сока дівчинка, вона й так давно вже на скрині не вміща-

доведіть до парку — а там я сама, скільки там іти! Дайте ли-

лася, спала, скрутившись калачиком — дорослі вважають,

шень вашу тростину, бо мама не захотіла, аби я брала свою, це погано впливає на поставу. Тому Марусі дарують не

мама не любить тростин...»

що-небудь, а справжнє доросле ліжко. За мірками родини,

— Ну чого ти сама пішла? Ти поясни! — питає тепер Оля.

це неабияк дорого. Хороший дарунок. Тільки тепер я маю

— Я так хотіла... Мені бабуся Віра дала свою палицю.

вдихати Марусин відчай.

Я хотіла спробувати сама йти. Сліпі ходять з палицями самі!

Вранці Мама Оля привітала Марусю великим-великим

— Сліпі ходять. Але ти не сліпа! — викрикує Оля.

тортом й новенькими сукнями, пошитими Великою Ба. Але

І всі замовкають. Здається, навіть пташки на вулиці

вся радість миттєво зникла, щойно Оля й Тамара оголоси-

Лепкого.

ли про головний подарунок. Навіть полковник не знав. Та

— Я... — починає Маруся, та через рюмсання не розібра-

що там — навіть я нічого не чув ні про яке ліжко, а я ж май-

ти, що вона хоче сказати.

же завжди прослизаю на жіночі наради.

— Навіщо тебе взагалі навчили ходити з цією пал-

Вільного місця в спальні зовсім немає. Залізну скри-

кою? — продовжує Оля, вона завжди нарікає на школу-

ню — хоч вже яку важку — треба якось винести нарешті

садок для незрячих, куди змушена возити Марусю за при-

з помешкання. Це станеться завтра, коли Марусі буде вісім

писом з поліклініки. — Ну, бачиш, що сталося?

років і один день. Це сталося б вже сьогодні, це був би сюр-

Маруся бачить. У цей, певно, найгірший в її житті день

приз, та подарунок затримується на складі.